Читати книгу - "Хрещений Батько"

виявляється, марно — тепер їх викидають з квартири.

Віто Корлеоне запитав у неї ввічливо:

— А чому ви просите допомоги саме в мене?

Пані Коломбо кивнула на його дружину:

— Це вона порадила мені звернутися до тебе.

Віто здивувався. Його дружина ніколи не питала його про одяг, який він виправ того вечора, коли вбив Фануччі. Ніколи не питала, звідки беруться гроші, коли він був безробітний. Навіть тепер вона сиділа з незворушним обличчям. Віто запропонував пані Коломбо:

— Я можу дати вам грошей, щоб допомогти перебратися. Це вас задовольнить?

Жінка похитала головою й залилася сльозами.

— Таж тут живуть усі мої подруги, всі дівчата, що з ними я виросла в Італії. Куди я подамся звідси, в місце, де ні з ким і словом перемовитися. Поговори з хазяїном, хай він дозволить мені залишитися тут.

— Тоді залишайтеся в вашій квартирі. Я поговорю і ним завтра вранці.

Дружина нагородила його посмішкою, на яку він не відповів, хоча йому й зробилося приємно. Пані Коломбо, здається, ще сумнівалась.

— Ти певен, що хазяїн згодиться?

— Синьйор Роберто? — своєю чергою здивувався Віто. — Аякже, неодмінно. Він же незлий чоловік. Досить буде мені пояснити йому всю справу — і він зжалиться над вами. Не треба так побиватися. Бережіть здоров'я заради дітей.

Хазяїн, пан Роберто, щодня приходив оглядати свою власність — п'ять житлових будинків. Він був «падроне» — людина, що запродавала великим корпораціям робітників-італійців прямо з борту пароплава. І за свої прибутки один за одним придбав ці будинки. Освічений чоловік з Північної Італії, він не відчував нічого, крім презирства, до цих неписьменних робітників з Сицилії та Неаполя, що кишіли мов паразити в його будинках, викидали сміття просто через вікна у повітряні колодязі й навіть пальцем не хотіли поворухнути, щоб захистити його власність від нищення сарганами й щурами. Ні, він не був лихою людиною — цей добрий чоловік своєї дружини й батько своїх дітей, але постійна турбота про капіталовкладення, прибутки, неминучі витрати, які доводилося робити йому, заможній людині, до того висотали його нерви, що він не виходив з роздратування. Ось і тепер, коли Віто Корлеоне зупинив його на хвилинку на вулиці, він уже говорив сердито. Але не брутально, борони боже, бо будь-хто з цих сицилійців залюбки штрикне тебе ножакою, якщо його погладити проти шерсті: щоправда, цей молодик, що спинив його, здавалось, мав спокійну вдачу.

— Синьйоре Роберто, — сказав Віто, — подруга моєї жінки, нещасна вдова, отже, без чоловіка, котрий міг би заступитися за неї, розповіла, що з якоїсь там причини їй наказано вибратися з квартири у вашому будинку. Вона в розпачі. У неї ані грошей, ані друзів, крім хіба тих, що мешкають на нашому кутку. Я пообіцяв їй переговорити з вами, запевнив, що ви щиросерда людина і той наказ був якимось непорозумінням. Вона вже збулася того пса, через якого почалася вся ця морока, тож чом би їй не дозволити залишитись на місці. Як італієць італійця я прошу вас про таку послугу.

Синьйор Роберто вивчав сицилійця, що стояв перед ним. Це був чоловік середнього зросту, але міцної статури, селянин, але не бандит, хоч і настільки нахабний, що зараховує себе до італійців.

— Я вже віддав квартиру іншій родині за більшу плату, — відказав він. — Не можу ж я тепер відмовити їм заради твоєї знайомої.

Віто Корлеоне ствердно кивнув головою, показуючи, що йому зрозуміле становище синьйора Роберто.

— А наскільки більше?

— На п'ять доларів.

Він збрехав. Квартира, що виходила до залізниці, з чотирьох темних кімнат винаймалася вдові за дванадцять доларів місячно, і йому не пощастило витягти більше з нових наймачів.

Віто Корлеоне витяг з кишені жмуток паперових асигнацій і відділив від нього три десятидоларівки.

— Ось вам та надбавка за півроку вперед. Тільки їй не треба про це казати, вона горда жінка. Через шість місяців зайдіть знову до мене. Але ви мали б дозволити їй тримати собачку.

— Отакої! — визвірився пан Роберто. — Ти хто такий, щоб мені вказувати? Гляди, щоб сам не опинився серед вулиці на своїй сицилійській сідниці.

Віто Корлеоне здивовано підніс руки.

— Я лише прошу про послугу, та й годі. Ніхто не знає, коли він може потребувати друга, хіба ж не правда? Слухайте, беріть ці гроші як знак моєї прихильності й вирішуйте самі. Я зроду не наважуся перечити. — Він утиснув гроші в долоню пана Роберто. — Зробіть мені таку ласку, візьміть гроші й обдумайте все як слід. Якщо завтра вранці ви захочете повернути мені ці гроші, будьте такі ласкаві. Якщо вам уже так хочеться виселити цю жінку з вашого будинку, як я можу вам перешкодити? Зрештою, це ж ваша власність. А якщо вам набрид той песик, то я вас теж цілком розумію. Я сам не зношу їх. — Віто поплескав пана Роберто по плечу. — Зробіть мені таку послугу, га? А я вже про це не забуду. Розпитайте своїх знайомих у нашому кутку, і вони вам ствердять, що я вмію бути вдячним.

Але ж пан Роберто і без того почав розуміти. До вечора він усе-таки розпитав про Віто Корлеоне і не став чекати до наступного ранку. Того ж таки вечора він постукав у двері квартири Корлеоне, вибачився, що завітав так пізно, і прийняв склянку вина від синьйори Корлеоне. Він запевнив Віто Корлеоне, що вся ця історія — фатальне непорозуміння, що, безперечно, синьйора Коломбо може залишатися й надалі в своїй квартирі, ну й, що там балакати, хай тримає собі свого песика. Всі оті її сусіди платять мізерну плату, так чого їм ще й скаржитися, коли бідне цуценя який раз гавкне від нудьги. Наприкінці він виклав на стіл тридцять доларів і закінчив якомога щиріше:

— Твоя доброта, твоя охота допомогти цій бідній удовиці засоромили мене, і я хотів би показати, що у мене також є ще християнське милосердя. Хай її плата і надалі залишається такою, як була.

Усі актори добре розіграли цю комедію. Віто доливав вина, послав по тістечка, тис панові Роберто руку й вихваляв його чуйне серце. Пан Роберто зітхнув і заявив, що знайомство з таким чоловіком, як Віто Корлеоне, повернуло йому віру в