Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

— У якому готелі ви зупинились? — запитав офіцер.

— «Констанца».

Офіцер переказав цю інформацію в Рим. Поклав слухавку та люб’язно сказав Тому, що його колеги з Рима прибудуть до Венеції сьогодні увечері, близько восьмої, щоб зустрітися з ним.

— Дякую, — сказав Том і відвернувся від похмурого офіцера, який узявся щось записувати до своїх паперів. Ця невеличка сценка видалась напрочуд нудною.

Решту дня Том провів у номері, багато міркував, читав і вносив ще якісь невеличкі зміни у свій зовнішній вигляд. Він подумав, що вони, найімовірніше, пришлють того ж полісмена, який говорив із ним у Римі, лейтенанта Ровассіні, чи як там його. Він трохи підмалював брови свинцевим олівцем. Увесь день провалявся на ліжку в своєму коричневому твідовому костюмі й навіть відірвав з піджака одного ґудзика. Дікі завжди виглядав охайно, а Том Ріплі, на відміну від нього, мав бути небувалим нехлюєм. Він пропустив обід (насправді він і не хотів їсти), досі намагаючись скинути кілька фунтів, які набрав для ролі Дікі Ґрінліфа. Він мав намір стати худішим навіть за оригінального Тома Ріплі. У його паспорті було зазначено вагу сто п’ятдесят п’ять фунтів, а Дікі важив сто вісімдесят фунтів, хоча обидва мали один зріст — шість футів півтора дюйма.

О пів на дев’яту вечора озвався його телефон і з рецепції його оповістили про лейтенанта Роверіні, який чекав унизу.

— Попросіть його, будь ласка, піднятися до мене, — сказав Том.

Тоді підійшов до крісла, у якому збирався сидіти, і відсунув його подалі від світляного кола, що його утворював торшер. Номер було облаштовано так, наче останні кілька годин він убивав час за читанням — горіли торшер і невелика настільна лампа, покривало на ліжку було зім’яте, корінцями догори лежали кілька розгорнутих книжок, а ще він залишив на столі незавершений лист до тітки Дотті.

Лейтенант постукав.

Том відчинив і мляво привітався:

— Buona sera.

— Buona sera. Tenente Roverini della Polizia Romana[80]. — На простодушному, усміхненому обличчі лейтенанта не було ані найменших ознак здивування чи підозри. За ним увійшов ще якийсь високий мовчазний молодий полісмен — не якийсь, раптом збагнув Том, він був з лейтенантом Роверіні, коли той уперше приходив до його римської квартири. Офіцер сів на стілець біля торшера, якого йому запропонував Том. — Ви друг синьйора Річарда Ґрінліфа? — запитав він.

— Так. — Том опустився у заздалегідь підготовлене крісло і трохи зсутулився.

— Коли й де ви бачилися з ним востаннє?

— Ми ненадовго зустрічалися в Римі, якраз перед його поїздкою на Сицилію.

— І він не зв’язувався з вами, коли був на Сицилії? — Лейтенант записував його слова до блокнота, якого вийняв зі свого коричневого портфеля.

— Ні, жодного разу.

— Зрозуміло, — протягнув лейтенант. Він запхав носа у свої папери й майже не дивився на Тома. Врешті підняв очі та глянув на нього по-дружньому зацікавленим поглядом. — Коли ви були в Римі, ви не знали, що поліція хотіла з вами зустрітися?

— Ні, я про це не знав. Не розумію, чому ви подумали, що я зник? — Том поправив окуляри та витріщився на полісмена.

— Поясню пізніше. Коли ви були в Римі, синьйор Ґрінліф не казав вам, що поліція шукала вас?

— Ні.

— Дивно, — ледь чутно озвався лейтенант, записуючи щось до блокнота. — Синьйор Ґрінліф знав, що ми хотіли з вами поговорити. Синьйор Ґрінліф не дуже охоче допомагав слідству. — Він посміхнувся.

Том намагався зберігати серйозний та уважний вираз.

— Синьйоре Ріплі, де ви були з кінця листопада?

— Мандрував. Переважно Північною Італією. — Том говорив італійською невпевнено, часом припускаючись помилок, і в зовсім іншому ритмі, ніж Дікі.

— Де саме? — Лейтенант знову взявся за ручку.

— Мілан, Турин, Фаенца… Піза…

— Ми шукали вас у готелях Мілана й Фаенци. Можливо, ви мешкали у ваших друзів?

— Ні, я… часто спав у своїй автівці. — Адже було очевидно, подумав Том, що він не мав багато грошей і був із тих молодих людей, які радше готові терпіти незручності, гортаючи путівник чи томик Сілоне[81] або Данте, аніж тринькатись на вишукані готелі. — Вибачте, що не продовжив свій дозвіл на проживання, — сумовито додав Том. — Я не думав, що все так серйозно. — Насправді ж він добре знав, що більшість туристів майже ніколи не переймалися продовженням дозволу й залишалися в Італії місяцями, хоч при перетині кордону заявляли, що приїхали усього на кілька тижнів.

Лейтенант майже по-батьківському лагідно виправив його, коли Том навмисне неправильно вимовив італійською слово «дозвіл».

— Grazie, — сказав Том.

— Чи могли б ви показати ваш паспорт?

Том витяг