Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

Він подумав про Мардж, яка, напевне, спустошувала свій будинок у Монджибелло, пакуючи валізи до Америки. Вона прочитала в газетах про зникнення Дікі й у всьому звинувачувала його, Том навіть не сумнівався. Може бути, що їй спаде на думку написати листа батькові Дікі і, щонайменше, заявити, ніби Том Ріплі погано впливав на його сина. А тоді містер Ґрінліф може й сам приїхати до Італії.

Як прикро, що він не може з’явитися перед ними в образі Тома Ріплі й урешті-решт покласти край своїм пошукам, а тоді знову перевтілитися в Дікі Ґрінліфа, живого та здорового Дікі Ґрінліфа, і поставити крапку в цій заплутаній історії!

Він подумав, що міг би ще краще зіграти роль Тома. Більше зсутулитися, поводитися ще скромніше, навіть надягти окуляри в роговій оправі, і ще більше опустити кутика рота, щоб цілком відрізнятися від самовпевненого Дікі. Хтозна, може, полісмени, з якими він говоритиме, уже бачили його в образі Дікі Ґрінліфа. Як звали того римського слідчого? Ровассіні? Том вирішив пофарбувати волосся хною, щоб воно було темнішим навіть за його природний колір.

Він ще раз переглянув газети, вишукуючи якісь новини про справу Майлза, та нічого не знайшов.

Наступного ранку в провідних газетах надрукували чималу статтю, де тільки у двох словах згадали про Тома Ріплі, якого досі не знайшли, зате сміливо заявляли, що Річард Ґрінліф сам «наштовхує усіх на підозри щодо своєї причетності» до вбивства Майлза, тому, якщо він не з’явиться, щоб зняти з себе всі підозри, поліція вважатиме, що він намагається утекти від «проблем». У газеті також згадувалися підроблені підписи. Зазначалося, що останньою кореспонденцією Дікі був лист, якого він надіслав до банку Неаполя, запевняючи, що ніхто не підробляв його підпису. Однак двоє з трьох експертів вважають, що підписи синьйора Ґрінліфа на чеках за січень і лютий було підроблено, і такої ж думки тримаються в американській трастовій компанії синьйора Ґрiнліфа, що надіслала до Неаполя фотокопії його підпису. Стаття закінчувалась у дещо жартівливій манері: «Чи може людина сама підробити свій підпис? Або ж заможний американець намагається заступитися за когось зі своїх друзів?»

До біса їх усіх! Дікі й сам частенько підписувався по-різному: на страховому полісі був один підпис, а в Монджибелло, у нього на очах, Дікі підписався зовсім по-іншому. Нехай перевірять усі папери, які він підписував за останні три місяці, й самі усе побачать! Мабуть, вони не помітили, що підпис у листі з Палермо теж був підроблений.

Та понад усе його цікавило, чи вдалося поліції знайти докази того, що Дікі був причетний до вбивства Фредді Майлза. Хоча не так уже й сильно це його цікавило, адже тепер ця справа не стосувалася його особисто. У газетному кіоску на розі площі Святого Марка він придбав газети «Оджі» та «Епока». То були невеликі тижневики з безліччю фотографій, які оповідали про всяку всячину: від убивств до різних чудасій — словом, про всі вражаючі світові новини. Та в жодній з газет не було й слова про зниклого Дікі Ґрінліфа. Може, опублікують наступного тижня, припустив Том. Утім, вони не зможуть розмістити його фотокартки. Мардж частенько фотографувала Дікі в Монджибелло, але ніколи не робила фотографій Тома.

Прогулюючись того ранку містом, він зазирнув до крамниці з іграшками та всілякими дрібничками для розіграшів і придбав собі окуляри в роговій оправі з простими скляними лінзами. Дорогою назад він зайшов до собору Святого Марка й довго оглядав його інтер’єр, але так нічого й не побачив. І це зовсім не через його окуляри, просто Том ніяк не міг позбутися думки, що йому треба негайно показатися поліції. Що довше він відкладатиме, то гіршими для нього можуть бути наслідки. Він вийшов із собору й поцікавився у першого зустрічного полісмена, де розташований найближчий відділок. Він говорив пригніченим голосом. Він був пригніченим. Він не боявся, але відчував, що повернення до старого образу й визнання себе Томом Ріплі стане чи не найприкрішим рішенням у його житті.

— Ви справді Том Ріплі? — запитав капітан поліції з такою цікавістю, наче Том був якоюсь загубленою і знайденою собакою. — Чи можу я побачити ваш паспорт?

Том передав йому паспорт.

— Не знаю, у чому справа, але, коли я прочитав у газетах, що мене вважають зниклим безвісти… — Як він і думав, усе це з’ясування було страшенно нудним. Навколо зібралися полісмени з байдужими обличчями та міряли його поглядами. — Що тепер буде? — Том звернувся до офіцера.

— Я зателефоную до Рима, — спокійно відказав той і підняв слухавку телефону, що стояв на його столі.

Минув якийсь час, поки його з’єднали з Римом, а тоді він безпристрасним голосом повідомив комусь у Римі, що американець Томас Ріплі перебуває у Венеції. Обмінявся ще кількома несуттєвими фразами, а тоді звернувся до Тома. — Вони хочуть бачити вас у Римі. Можете сьогодні ж повернутися до Рима?

Том насупився.

— Я не планував їхати до Рима.

— Я так і передам, — м’яко відказав офіцер і повернувся до телефонної розмови.

Тепер він домовлявся, щоб римські полісмени приїхали сюди. Громадяни Америки мають певні привілеї, подумав