Читати книгу - "Скалаки"

прийшов по раду та поміч,— вів далі Уждян,— хотів вас, Рихетський, переконати, що вони там у замку вже достигли, час трусонути. Як хочете, люди добрі, терпіть і далі, а я вже не хочу. Коли ви мені не поможете, сам собі буду раду давати, мені не первина головою важити, тридцять літ у війську відслужив.

— Поможемо, поможемо! — закричали селяни.

Зразу ж ухвалили, що зійдуться незабаром, щойно подасть звістку Достал. Їржик значуще поглянув на нього, й він кивнув головою: зрозумів, мовляв.

— Тоді вже умовимося достотно, що і як, а тим часом нехай кожен у себе в селі робить своє діло.

— І хай нам бог щастить! — мовив сивоголовий війт. Усі палко повторили за ним ті слова.

— Коли буде якась новина, сповіщу вас усіх через Їржика,— сказав Рихетський. А тепер підпишіться, що твердо й одностайно стоятимете за нашу справу.— Він вийняв зі столу аркуш паперу, чорнило й перо.

— Генерал перший!

Рихетський підписався.

— Підпишіть там моє ймення, а я, як треба буде, шаблею розпишуся! — вигукнув Балтазар і поставив три хрестики над своїм прізвищем, яке написав Рихетський.

Один за одним люди підходили до столу й писали на папері свої прізвища, або ставили хрестики.

— А ви, Ржегаку, що, останнім будете? — спитав Достал слатінського війта.

— А чого пхатися, місця вистачить,— спокійно відказав Ржегак, примруживши очі.

— Підписано! — гукнув за кілька хвилин Нівлт і, взявши папір, прочитав, що всі присутні словом і рукою обіцяють вірно й несхитно стояти за права пригнобленого поспільства. Той, чиє прізвище зачитувалося, виходив уперед і подавав Рихетському руку. Так зробили один за одним усі.

Знадвору долетів кінський тупіт. Обернувшись до воріт, селяни побачили даму на гарному білому коні, поруч якої їхав верхівець у темно-червоному, гаптованому золотом оксамитовому каптані.

— То князева сестра.

— А чоловік?..

— Якийсь гість... їх буцімто має з’їхатись у замок багато, якесь свято вряджають.

— Діждемося й ми свята! — докинув Їржик.

— Дивіться, он він і сам!

Показався князь, що трохи віддалік за сестрою повільно їхав шляхом до лісу в супроводі камердинера.

— З прогулянки їдуть. Але ж подивіться, на що він звівся!

Обличчя князя було бліде, змарніле.

— Цей навряд чи вдержався б на коні, якби стрівся з вами в бою, Салаквардо,— мовив один із селян.

11. Буря

Земля заклякла, випав сніг. У замку було тихо. Свято, до якого стільки готувались, не відбулося. Спокою Находських лісів не розбудив веселий гук рогів, гавкіт собак та крики ловців; гості не з’їхалися. Князь занедужав, не міг вийти надвір, тинявся покоями понурий, кволий, знуджений. Про від’їзд до шумної столиці годі було й думати.

Нудно, невесело було в пишних залах стародавньої оселі панів Сміржицьких. Правда, незабаром дещо трохи розбуркало князя, розігнало його нудьгу. Але це була не зваблива усмішка панни Зале, славної балерини. Пролунав голос могутній і страшний — голос народу.

«Регулятивум» розтривожив селян. По всій окрузі говорили про нього, розбирали і сяк і так, особливо примітку. Прислухалися, як тлумачать грамоту війти, поважані по селах люди. Скрізь помітно було незвичайний рух, якийсь глухий шум, немов роїння бджіл, немов вітер — провісник бурі. Тяжкий гніт, ошукана надія, потім часткова пільга — все це збурило народ. Досить було тільки подати знак, трохи підштовхнути — і буря знялася б. Тупий спокій і покора зникли, а де ще й лишались, то мали потонути в потоці загального обурення. Розмови, чутки дедалі ширились. Давно спокійна, мертва гладінь народного моря захвилювала.

Тепер Їржик Скалак мало ходив по селах із своїми цимбалами. Його часто можна було побачити на дорозі, що вела зі Ртині до Махова; він був зв’язковим між Рихетським і Досталом. Стара рихта — селянський «штаб» — ожила. Туди стали частіше заходити люди з довколишніх сіл; погомонівши, пошептавшися з господарем, вони зникали. Шумніше стало і в заїздах та корчмах. І там тільки й мови було, що про підмінену грамоту.

— Та, справжня, з золотим підписом цісаревої, лежить схована в замку, пани її сховали!

— Аякже, віддадуть вони її!

— Це ж однаково, що сказати: «Не ходіть уже на панщину, й ми над вами більш не пани».

— Сто сот крот, діждеш від них! Але ж це крадіж, грабунок!

— Дарма, візьмемо своє самі!

Невдовзі на рихті відбувалася друга нарада. Розходячись, люди тисли один одному руки зі словами:

— До побачення перед замком!