Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

Я дослухався до відчуттів. Резонансним справам властиві свої особливі емоції. Мандраж, само собою, доки ще не кинувся у вогонь і не вступив у боротьбу. Але не тільки це. Щось більше. Очікування, напруга в повітрі, наелектризованість. Нехіть. Доки ще все не закрутилося, я завжди відчував неясну нехіть; якась частка мене воліла втекти додому, і хай все летить під три чорти. Бо судовий процес вимагає великої віддачі, це психічне й емоційне випробування, напружений інтелектуальний марафон. Та, зрештою, поступово починає прокидатися своєрідна агресивність, готовність іти напролом, метати громи і блискавиці й майже жадане відчуття готовності до бою.

Цього разу я нічого подібного не відчував. Була нехіть, майже фізична, залягла десь під діафрагмою, однак нічого більше. Ані напруги, ані агресії, ані бажання кидатися у бій. Лише вселенська втома. Відчуття, ніби занедужую.

Тим часом до зали ввійшли судді з головою на чолі. Голова грюкнув молотком по столі — слухання почались. Справжній судовій битві завжди передували увертюрні танці й неквапні, ритуальні маневри. Обрані присяжні, тобто суд присяжних, як вони насправді називаються, склали присягу. Обрали голову суду присяжних. Гансові Ґудвіку довелося встати, щоб йому вголос зачитали висунуте звинувачення. Він похитав головою і тихо промовив, що він не винний. Так тихо, що я мусив повторити його слова судові. Ми говорили про свідків і порядок денний. На початку розгляду будь-якої справи час тягнеться немилосердно довго. Нарешті суддя кивнув Крістерові Бонду й сказав:

— Прошу, пане прокуроре! Можете виголосити вступну доповідь.

Ось від цієї миті все й починається.

Мова Крістера була багата, виклад — чіткий і системний, однак з'явилася зовсім невластива йому агресивна риторика. Вступна доповідь — це лише огляд фактів та доказів, які хотіла б озвучити прокуратура. Це ще не сама процедура, ще не привід аргументувати й переконувати. Вступна доповідь виголошується для того, щоб зорієнтувати суд, бо в кримінальних справах з документами працюють лише прокурор та адвокат. Присяжні нічого не знають заздалегідь, як і самі судді. Вони починають процедуру з чистого аркуша й оцінюють справу лише на підставі наданих доказів. Тому вступна доповідь має велике значення, за нею суд бачить, так би мовити, «скелет» справи, щоб подана згодом доказова база сприймалася в належному контексті. Саме тому вступ, зазвичай, нудний і монотонний, але не того дня — прокурор виголошував доповідь збуджено, як ніколи.

Під час промови він кидав часті погляди на Ганса Ґудвіка, тицяв у нього пальцем, робив театральні паузи: «…мусить бути доведено… поза всяким сумнівом… очевидно винен… неймовірне… звіряче вбивство…»

Я вже думав, чи не втрутитися, але мені так страшенно не хотілося вставати з місця. Сюнне неспокійно вовтузилася на стільці поруч і час до часу поглядала на мене. Я не міг упіймати миті, дібрати репліку, слова ніби спізнювалися, з надто великою затримкою сягали свідомості; мій мозок не встигав вчасно зрозуміти й проаналізувати інформацію, а коли я вже готовий був висловити протест, слушна мить минала — прокурор вже говорив про інше. Крістер Бонде говорив і говорив, показував на Ганса Ґудвіка, тицяв пальцем у присяжних, ніби цвяхами забивав інформацію у їхні голови.

Зрештою, втрутився суддя, який головував.

— Пане прокуроре, це ще не процедура. Дотримуйтеся ділового тону викладу. Ще не час викладати докази…

Крістер Бонде кивнув.

— Гаразд, ваша честь.

Після зауваження судді він трохи вгамував свій запал, але не дуже. Прокурор ще був емоційно накручений. Я дратувався та водночас відчував нез'ясовну важкість всередині. Хоч Бонде й поводився надміру театрально, було в його детальному, акцентованому на кожному слові переліку доказів щось гнітюче, загрозливе, неминуче. Я знав справу Ґудвіка, як свої п'ять пальців, був готовий до будь-яких несподіванок, та лише послухавши прокурора, уповні збагнув, яка гнила справа мені потрапила до рук. Я глянув на Ганса Ґудвіка. Мабуть, він відчував щось схоже. Обличчя сіре, мов папір; втупився застиглим поглядом у стіл перед собою.

Я підвівся для промови.

Прокурор закінчив доповідь, ми зробили перерву, а потім суддя запитав, чи не хочу я виступити. Адвокати також можуть виголошувати вступні доповіді, але це зовсім необов'язково. Зазвичай, адвокат лише доповнює те, що сказав прокурор. Я переважно не відмовлявся від виступу, особливо перед судом присяжних. Присяжні — це альфа й омега. Саме вони виносять остаточний вердикт. Від них усе залежить. Тому я волію виступити перед ними, відрекомендуватися, поговорити, стати в їхніх очах живою людиною, а не якимось анонімним персонажем. Наступними днями, що б я не робив у судовій залі, очі присяжних — я це добре знав — будуть спрямовані на мене.

Тому я встав для промови, але відразу ж пожалкував про це. Зазвичай я легко й вільно говорив у суді. Тільки-но минали перші секунди мандражу, слова починали литися самі собою, невимушено спливати з язика, а думки ставали, здавалось, прудкішими та яснішими, ніж будь-коли. Сьогодні ж було все інакше. Слова застрягали в горлі, я затинався, плутався у думках і мусив починати речення від початку. Я намагався пояснити присяжним, як небезпечно для справи взяти на віру все, що сказав прокурор.

— Кожна кримінальна справа, представлена в суді, є художнім вимислом, розповіддю, романом, — намагався переконати я їх. — Дійсність цілком інакша. Вона складається з мільйонів митей, вчинків і відчуттів. У кримінальному провадженні ми висмикуємо з реальності маленькі клаптики й презентуємо їх вам. Це називається наданням доказів. Прокурор має на меті пов'язати докупи ці маленькі, вибрані фрагменти дійсності, припасувати їх одне до одного, щоб постала цілісна картина. Наче історія із зачином, кульмінацією та розв'язком. Наче справжній роман. Наче реальність. Це