Читати книгу - "Медлевінґери"

вигукнув король. — Бо я полічив, адже числа я люблю так само, як і рослини, мій хлопче! Двадцять сім разів! Двадцять сім разів ти пройшов повз палацову браму! А це означає, — помахав король указівним пальцем, — що ти від сьогоднішнього ранку двадцять сім разів пробіг через усе село. Від сьогоднішнього ранку! — вигукнув король. — Ти непокоїшся, Торіле, і я знаю чому.

— Вибачте, Ваша Величносте! — сказав Торіл, твердим поглядом дивлячись королю у вічі. — Але я не непокоюсь. Зовсім ні. Просто мені краще міркується, коли я ходжу. Про всяку всячину, нічого особливого.

— І тому прогулюєш школу? — вигукнув король і ляснув хлопця долонею по плечу. — А я знаю, про що ти міркуєш, хлопче! І кажу тобі: не роби дурниць!

— Не розумію, про що ви говорите, Ваша Величносте, — стримано відповів Торіл. — Я можу йти?

Король махнув рукою, ніби проганяв зграю ворон.

— Тільки не роби дурниць, хлопче! — сказав він ще раз. — Не роби дурниць!

Торіл вклонився йому і пішов.

Йоганнес повернувся до своєї кімнати й став біля підвіконня, на якому сиділа Моа.

— Нісс зійшов униз? — запитав він.

Моа знизала плечима.

— І як би я про це довідалась? — відповіла запитанням. — Принаймні його не видно. — Тут дівчинка зітхнула. — Йоганнесе, скажи-но мені! Хоча ти, звісно, людина. Чи можеш ти зрозуміти, що ми, медлевінґери, маємо отакі здібності й зовсім ними не користуємось? І так уже багато століть… Тепер ми щось можемо тільки тут, нагорі. Те, про що в нас там ніхто вже й не згадує… А ті здібності були ж такі корисні! Чом про це більше ніхто не говорить? Чому втовкмачують нам у голови, буцім то все казочки?

Йоганнес слухав Моа, обмірковував її слова й спостерігав, як на вулиці Покашиїнський і той самий молодик переносять плити з вантажівки у підвал. Нісса не видно.

— Не маю уявлення, чому воно у вас так ведеться, — відповів хлопчик. — Але якби щось таке було у нас, людей, то я міг би подумати, що хтось дуже боїться, аби не скоїлося щось лихе. Якщо всі про це довідаються. І тому такі речі тримають у таємниці.

Моа кивнула.

— Бо хто-небудь, наділений такою силою, міг би використати її хибно? — мовила вона. — Використати її на зло?

— Може бути, — сказав Йоганнес. — І ви й справді нічого про це не знали?

— Я ж кажу! — вигукнула Моа. — Виходило так, нібито все це — самі побрехеньки, яких ніхто й слухати не хотів. І кажу тобі: це зроблено навмисне!

— Виглядає на те! — погодився хлопчик. На вантажівці залишалося всього кілька плит. — А там он іде Ліна, от лишенько! Доведеться тобі заховатися. — І захихотів. — Якщо не вмієш робитися невидимою.

— Ти також не вмієш, — форкнула Моа і шаснула під ліжко. Задзеленчав дзвінок. — А хто така Ліна?

— Одна дівчинка з мого класу, — пояснив Йоганнес, роззираючись довкола, чи не залишилося нічого такого, що свідчило би про присутність двох незвичайних гостей. — І вона не повинна тебе бачити! Чому — поясню тобі згодом!

І побіг до вхідних дверей.

Відчиняв він їх обережніше, ніж завжди, ще й потримав відчиненими хвильку, коли Ліна вже давно стояла у передпокої.

— Чому ж ти не зачиняєш дверей? — запитала Ліна. — Я вже зайшла, Йоганнесе, прокинься! Гей, Йоганнесе, ти спиш, чи що?

— Що? — ніби повторив Йоганнес. Зрештою, як йому було знати, чи разом із Ліною не ввійшов до будинку й Нісс та чи не хотів би він разом із гостею потрапити до квартири? Тож він і сказав голосно: — Зараз я зачиняю двері!

Якщо десь поблизу стояв невидимий Нісс, то йому не зайвим буде це знати. Аби Йоганнес, не бачачи крихітного гостя, не причавив його дверима.

— Чудеса та й годі! — прокоментувала Ліна. — Відтепер ти сповіщаєш про все, що робиш? «Зараз я заходжу до кімнати, зараз сідаю на ліжко…»

— Стій! — стривожився хлопчик. — Не сідай на ліжко! Краще я там сяду.

Крізь відчинені двері він подивився на телевізор у Бріттиній кімнаті. Пристрій працював — але без звуку, й хлопчик добре розумів, хто його увімкнув. Моа, лежачи під Йоганнесовим ліжком на підлозі, чудово могла дивитися телевізор. І, звісно ж, знову щось таке, де трупів не злічити, — такі передачі Брітта називала найгіршим сміттям.