Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Кажуть, тореро, як балерина: він мусить відчувати, коли настав час покинути арену. Хоч Делтосу сорок п’ять, та він не мав наміру остаточно розпрощатися з коридою. У себе в дворі влаштував кораль — невеличку розбірну арену. Тут тренуються новільєро — молоді хлопці, що мають стати майстрами. Учні не кололи і не вбивали бичків. Вони просто примушували їх бігати та кружляти, нападаючи на дратівливий вогонь червоних плащів. Делтос, правда, не сходив у цей час із коралі. Як-не-як, шости-восьмимісячні бички можуть і перекинути, і прохромити необачливих новачків…

Заняття тривало десь годину. Сонце безжалісно пекло і вітерець лише іноді притримував-розганяв липучі промені. Всі були захоплені забавою і не дуже звертали увагу на спеку. Тільки Іван махав перед лицем великою тросниковою клебанею — кубинським сомбреро, котре подарували йому в гавані продавці мані[97]. Вони одразу впізнали Силу. Тепер їхній дарунок служить віялом.

Підійшов Делтос. Смикнув за стрічку, що звисала з Іванового сомбреро. Не подобається? Чорні очі блищали в нього, як наваксовані. Жвавий, рухливий, він скидався на двадцятип’ятилітнього селянського парубка, що завжди готовий взяти в руки мотику чи плуга.

О, за першим разом ви нічого не зрозумієте, аміго[98]! То треба відчувати серцем, інтуїцією. Кожною клітиною свого тіла. Тоді будете знати, чим займаються пікадори, бандерильєри, матадори. А так нічого дивитися.

В Іспанії цінують, передусім, особисту мужність. Тореро, котрий виконав кілька складних фігур, але відступив дещо поспішно при нападі бика, може бути освистаний. Людину, яка проявила хоробрість і зневажливо дивиться в очі небезпеці, завжди чекають гучні оплески. Лише блискуча техніка у поєднанні з безстрашністю можуть викликати справжнє захоплення публіки. Бика мало вбити. Це треба зробити красиво. Витончено, віртуозно і оригінально, по-своєму. Лише тоді тореро стає переможцем, коли бик покладе свою голову перед його ногами.

— Ну, мій витязю, подобається? Зможете? — підійшла пані Герцфертовова, покинувши в холодку свого нового фаворита.

— Ні, не зможу.

— Чому? — почала ліпшати пані, аби не виляпити якусь глухість. — Так то зовсім просто!

— Шкода так худобину мучити.

— Тут ідеться не про тварину. У мене контракт є з мадридським цирком, у якому один із пунктів зобов’язує мене представити людину, котра зможе задовольнити бажання любителів коріди, себто перемогти бика.

— Не зможу, паніко, — склав руки, ніби перед іконою.

— Ви почали дивувати мене. Чому?

— Я — селянин. Мене вчив нянько любити худобину. Не можу я вбивати її ні з того, ні з сього.

— А Джексона не шкода було? — вколола його очима, зціпивши єхидні дрібні мишачі зуби.

«Нагадала. Корінець би їй висох!.. А я думав, що про то більше ніколи не скаже. Їй усе можна…». Та погасивши у собі спалах роз’ятрених нервів, чемно відповів:

— То був чоловік, пані Герцфертовова. У нього був мозок. Міг порахувати, що йому можна робити, а що — ні. Та й там, паніко, бавили гроші, — нарешті натрапив на той слід, що шукав ще з учора.

— О, мій витязю, тут їх буде не менше! Ви розумієте, мій Кротонію, люди хочуть дива! І ви його зробите. Я в цьому впевнена більше, аніж у собі.

— Мабуть, не зроблю, пані Герцфертовова.

— Не думала я, пане Сило, що ви коли-небудь у житті образите мене чи не послухаєтеся. Скільки я за вас піклуюся-турбуюся? — вона схилила голову, ніби чекала, коли мають потекти сльози з очей. Та в тих очах завжди було сухо, порожньо, як і в душі. Плакати вона просто не здатна. Очі сльозилися лише від радощів чи від рому. А від злості — пражилися, що аж шкварчали. Та їх завжди в таких випадках затуляли вії — червоні, рідкі, зате цупкі, мов клинці-гвіздки. — І тепер я не хочу, і не думала про те ніколи, аби ви задаром виступали. Я вам даю десять тисяч крон!

«Гей, правду мала Ружена, коли сказала, що то не артисти бавлять, а гроші. Хіба то не так? Та в копальні і за рік таку суму не заробить чоловік. Айбо й силу треба берегти. Замолоду надуришся — на старості нажуришся». А коли знову перед очима з’явилася Ружена з двома синками та донькою, Іван махнув рукою:

— Най буде на вашому, пані Герцфертовова!

— О, це похвально! — від несподіванки рвучко підняла голову. — Заздрю я вам, витязю мій, заздрю вашій натурі, чесне слово.

— Лише одну маленьку хибу виправимо.

— Ну, ну, кажіть, не соромтеся!..

— Ви заплатите мені іще раз стілько.

— Що ж тоді мені залишиться? — смикнула озлість панією.

— Так ви, пані Герцфертовова, не виступаєте, — спокійно відповів і перестав махати сомбреро. Відчув, як тіло в нього покріпшало, а пані стала меншитися на виду.

«Гай-гай, тут щось пороблено. Сам він до такого не міг дійти. Доведеться, можливо, дещо полівити вуздечка, якими я його притримую». І, поламавши в собі всю озвірілість, якою спочатку запалала, вкрадливо мовила до нього:

— Най буде ні на вашому, ні на моєму! П’ятнадцять!

— Ані геллера не відступлю! — відрубав рукою в повітрі, затряслася сердито розкуйовджена парука. Жовкуваті вилиці стислися, і здалося, що лице його подубіло, обпухло. Пані нишком зуркнула на нього, побачивши великі білкаті очі,опудилася і не могла виповісти й півслова. Лише повагом пішла до перемур’я, де чекав на неї її спасенник.

— Але ж