Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Поблизу був невеличкий сільський шинок. Туди й подався лейтенант Тротта випити «дев’яностоградусної». У низенькій хаті було повно людей. Лейтенант зрозумів, що тут сидять робітники, які опівдні мали зібратися перед фабрикою. Усі заніміли, коли він зайшов до шинку, брязкаючи острогами і наводячи страх усім своїм обладунком. Він зупинився коло шинквасу. Поволі, аж надто поволі порався шинкар коло пляшки зі склянкою. За спиною в Тротти залягло мовчання, страшезна гора мовчання. Він одним духом спорожнив склянку. Лейтенант відчував, що всі вони чекають, поки він знов опиниться надворі. І йому хотілося сказати їм, що він тут Богу душу винен. Та йому було незмога ані щось їм сказати, ані відразу піти собі. Тротта не хотів наганяти на людей страх і випив одну за одною ще кілька чарок. Присутні все мовчали. Може, вони робили там, за його спиною, один одному якісь знаки? Він не обернувся. Нарешті лейтенант рушив геть із шинку, і йому здавалося, наче він пробирається поміж твердими скелями мовчання й сотні поглядів, немов похмурі списи, впиваються йому в потилицю.

Коли лейтенант Тротта знов дістався свого рою, йому здалося необхідним скомандувати: «Шикуйся!», хоч була ще лишень десята година. Він нудився, а його вчили, що нудьга деморалізує військо, муштра ж підносить солдатську моральність. За мить його рій стояв перед ним вишикуваний у дві шереги, згідно зі статутом, і Карлові Йозефу чи не вперше в його солдатському житті здалося, що слухняні солдатські руки й ноги — то лише мертві частини мертвих машин, які нічого не виготовляють. Рій стояв непорушно, всі солдати затамували подих. І лейтенантові Тротті, який щойно в шинку відчував у себе за спиною важке й понуре мовчання робітників, нараз стало зрозуміло, що існують два види тиші. А може, подумав він, існує багато видів тиші, як існує багато видів гомону. Коли він зайшов до шинку, ніхто не скомандував робітникам: «Шикуйся!». Проте вони враз замовкли. І з їхнього мовчання струмувала темна й безгучна ненависть, як інколи з важких і безмежно мовчазних хмар струмує мовчазна електрична напруга неминучої громовиці.

Лейтенант Тротта дослухався. Проте з мертвого мовчання його непорушного рою не струмувало нічогісінько. Одне скам’яніле обличчя стриміло біля іншого. Більшість тих облич трохи нагадували обличчя його денщика Онуфрія. Широкі роти й важкі губи, що ледве стулялися, і вузькі, ясні, безживні очі. І поки він, бідолашний лейтенант Тротта, стояв отак перед своїм роєм під склепінням осяйного блакитного дня раннього літа, серед співу жайворонків, сюркоту коників і дзуміння комарів, найдужче чуючи серед усіх голосів ранньої днини мертве мовчання своїх солдатів, у ньому міцніла певність, що йому тут не місце. «А де ж тоді, власне, мені місце? — питав він себе, тимчасом як рій чекав на подальшу команду. — Де? Уже ж не серед тих, що сидять там, у шинку! Може, в Сиполі? Серед батьків моїх батьків? Може, мої руки призначено задля плуга, а не задля шаблі?» І лейтенант далі тримав своїх солдатів у непорушній поставі «струнко!»

— Вільно! — скомандував він нарешті. — Скласти рушниці! Розійдись!

І все знову стало, як було. За пірамідами рушниць лежали солдати. З далеких полів долинав спів селянок. І солдати відповідали їм тими ж таки піснями.

З міста прибула жандармерія, два посилені патрулі, на чолі з окружним комісаром Гораком. Лейтенант Тротта знав його. Сілезький поляк, хвацький танцюрист, чоловік спритний і простодушний водночас, він усім нагадував свого батька, дарма що того ніхто не знав. А батько його був листоноша. Сьогодні окружний комісар був убраний в уніформу, темно-зелену, з фіолетовими закаврашами, і при шпазі. Його куценькі біляві вусики скидалися на ясні пшеничні колоски, а від рум’яних повних щік навіть на відстані пахтіло пудрою. Він був веселий, як недільний день чи як парад.

— Мені доручено, — сказав він до лейтенанта Тротти, — негайно розігнати ці збори. А потім — чи ви готові, пане лейтенанте?

Він розставив своїх жандармів довкола пустирища перед фабрикою, де мали відбутися збори. Лейтенант Тротта сказав:

— Так! — І повернувся до нього спиною.

Він чекав. Він залюбки випив би ще чарчину «дев’яностоградусної». Але тепер уже не міг завернути до шинку. Він бачив, як обер-єгер, командир рою та унтер-єгер зайшли до шинку і знов вийшли. Він простягся в траві на узбіччі дороги й став чекати. Ішлося до полудня, сонце підпливало дедалі вище, і пісні селянок на полях віддалік замовкли. Минув, як здавалося лейтенантові Тротті, нескінченно довгий час, відколи він повернувся з Відня. Від тих далеких днів у нього в пам’яті лишилася тільки жінка, яка сьогодні вже, мабуть, на «півдні», яка його покинула. Він подумав: зрадила. Отож він лежав тепер на узбіччі дороги в прикордонному гарнізоні й чекав — не на ворога, а на демонстрантів.

І вони з’явилися. Вони прийшли з боку шинку. Їхню появу звістував спів — пісня, якої лейтенант ніколи не чув. У тутешнім краю її навряд чи взагалі хто чув. То був «Інтернаціонал», його співали трьома мовами. Окружний комісар Горак знав його зі службового обов’язку. Лейтенант Тротта не зрозумів жодного слова. Проте мелодія здавалася йому тією, оберненою на музику, тишею, яку він відчував у себе за спиною в шинку. Жвавого окружного комісара охопило врочисте збудження. Він перебігав від жандарма до жандарма з записником і олівцем у руках. Тротта знов скомандував:

— Шикуйся!

І, мов хмара, що впала на землю, щільний гурт демонстрантів посунув повз непорушний подвійний мур вишикуваних у дві шереги єгерів. Тьмяне передчуття загибелі світу опанувало Тротту. Йому згадався яскравий блиск процесії у день Тіла Христового, і на мить він уявив, що темна хмара бунтівників суне назустріч тій маєстатичній процесії. На одну-єдину прудку мить на лейтенанта зійшов високий хист мислити образами, й він побачив часи у вигляді двох скель, що сунули одна на одну, і себе самого, лейтенанта, розчавленого тими скелями.