Читати книгу - "Звичайна вдячність"

— Коли ми почуваємося покинутими, розгубленими та самотніми, що нам зостається? Що залишається мені, вам та будь-кому, окрім всеохопного бажання паплюжити Бога та звинувачувати його в темряві, до якої він нас завів, звинувачувати в наших стражданнях та горі, кричати на нього через байдужість? Що ще залишається робити, коли в нас забирають найцінніше?

Я вам відповім. Нам лишаються три головні блаженні дари; у Першому посланні до коринтян апостол Павло пише: це віра, надія та любов. Ці дари є основою вічного життя, їх подарував нам Господь і дав нам право цілковитого контролю над ними. Навіть під час найтемнішої ночі нам до снаги вірити, ми здатні сподіватися. І хоча ми можемо відчувати, що нас не люблять, але ми повинні залишатися непохитними в нашій любові до ближнього і Бога. І все це в наших руках. Господь дав нам ці дари, вони залишаються назавжди з нами, і лише ми вирішуємо, що з ними робити.

Темної ночі я закликаю вас вірити, сподіватися і нести свою любов поперед себе, як свічку, яка, обіцяю вам, осяє ваш шлях.

Незважаючи на те, вірите ви в чудеса чи ні, я запевняю — диво станеться. Можливо, це не буде диво, про яке ви молилися, і Господь не поверне втрачене. Але магія дива полягає в тому, що одного ранку ви прокинетеся і зможете знову побачити красу нового неймовірного світанку.

Ісус стерпів і темну ніч, і смерть, на третій день воскресши, і приніс із собою прощення. Для кожного з нас сонце встає і сідає однаково, з Божим благословенням ми можемо перетерпіти найстрашніші часи і прокинутись уранці, щоб радіти та насолоджуватися новим днем.

Я запрошую вас, мої сестри і брати, радіти сьогодні зі мною Господньому божественному та прекрасному ранку, який нам із вами подарували.

Батькові очі поглянули на парафіян, які сиділи в цілковитій тиші, схожі на голівки кульбаб, повернутих до сонця. Він усміхнувся і сказав:

— Амінь.

Поруч зі мною Гас вигукнув:

— Амінь, — це було абсолютно неприйнятно під час служби. Потім почулося відлуння ще одного голосу:

— Амінь, — я повернувся і побачив, що це був Тревіс Клемент. Дружина ніжно поклала руку йому на плече.

Я пам’ятаю і досі, що того ранку вийшов з церкви, охоплений відчуттям дива, саме того, яке обіцяв тато простими і правдивими словами. Перейшов вулицю, зайшов у будинок. Мати й Еміль сиділи у вітальні; товсті, опущені штори відбивали ранкові промені. Я піднявся нагору, Джейк і досі вилежувався в піжамі.

Я сів на своє ліжко і промовив:

— Є одна штука, якої я тобі ніколи не говорив. Щось дуже важливе.

— Що? — без жодної крихти інтересу буркнув брат.

— Джейку, ти — мій найкращий друг. Найкращий у всьому світі. Завжди був ним і зостанешся.

Надворі гомоніли, прощалися одне з одним парафіяни, ляскали дверцята, колеса хрускотіли по гравію, машини від’їжджали з парковки. Джейк лежав, схрестивши руки за головою, і витріщався на стелю. Не рухався. Урешті-решт біля церкви стало тихо, і ми з братом сиділи в тиші.

— Я боюся, що ти теж помреш, — прошепотів брат.

— Я ніколи не помру, обіцяю.

— Усі помирають, — він опустив очі зі стелі на моє обличчя.

— А я — ні. Я буду першою людиною, яка житиме вічно. А ти — другою.

Я сподівався, він нарешті всміхнеться, проте ні. Серйозний вираз застиг на братовому обличчі:

— Я не проти померти, але не хочу, щоб помер ти.

— Присягаюся, Джейку, я не помру. Я ніколи тебе не покину.

Він потроху підвівся, звісивши ноги з ліжка:

— Будь ласка, не покидай, — попросив, а потім додав: — Усе покотилося шкереберть, Френку.

— Усе?

— День, ніч, їжа. Я оце лежу і думаю. Усе інакше. Я досі чекаю, що вона підніметься нагору, зазирне до нас, пожартує.

— Я розумію, про що ти.

— Що ж нам робити, Френку?

— Треба жити далі. Треба жити, як раніше, і якось усе повернеться на свої місця.

— Невже? Справді?

— Повернеться, я так думаю.

Джейк закивав.

— Що ти хочеш сьогодні робити?

— Є ідейка, але вона тобі може не сподобатися.

Дід і Ліз після служби поїхали додому, щоби трішки перепочити. Вони пообіцяли повернутися і приготувати вечерю. Дід та Ліз весь цей час були поруч, і, хоча вони й самі страшенно втомилися і переживали, жодного разу від них не прозвучало і натяку на невдоволення чи нарікання.