Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Крім того, філософ розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу та класифікації наук, був піонером у популяризації новочасних природничо-наукових знань, відкриттів у галузі астрономії, фізики, хімії, біології, зокрема еволюційної теорії (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськості», 1881; «Що таке поступ?», 1903). Плідними й досі видаються Франкові філософські ідеї про єдність матеріального й духовного світу, людини і природи, мікро- і макрокосму. Настанови на «відкриття душі», «Америк духу» задають людиномірний, філософсько-антропологічний та психологічний вектор світо- і самопізнання, який цілком відповідає зміні парадигм сучасного наукового знання — від техноцентризму до антропоцентризму.

У новаторському на свій час і досі актуальному естетико-психологічному трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898) Франко переконливо обґрунтував вагому роль підсвідомості («нижньої свідомості») у людському житті та художній творчості (паралельно і майже синхронно з творцем психоаналізу Зиґмундом Фройдом). Науково продуктивними й досі залишаються його проникливі спостереження над етапами та психологічними механізмами творчого процесу, зокрема, аналогія між сонною та художньою фантазією, евристичні міркування про специфіку поетичної, наукової та критичної сугестії, принципи асоціації ідей та образів, еруптивну силу «нижньої свідомості» тощо.

Франкові належить чимало інноваційних ідей у сфері методології гуманітарних наук (літературознавства, лінгвістики, фольклористики, історії, етнології). Йдеться не лише про трансплантацію на національний ґрунт новітніх (на той час) принципів і підходів європейських наукових шкіл — культурно-історичної, порівняльно-історичної, психологічної. У науковій спадщині вченого дослідники сьогодні віднаходять ідейні ембріони рецептивної естетики та психопоетики, етно-, соціо- та психолінгвістики, когнітивістики — галузей, які вповні сформувалися лише в ХХ столітті.

Фахівці визнають концептуальне новаторство Франка як співтворця сучасного перекладознавства, театрознавства та термінознавства. І досі неперевершеними не лише в українській, а й у світовій науці залишаються згадані вище фундаментальні праці Франка з літературної медієвістики, апокрифології, пареміології та пареміографії.

Франко обґрунтував цілісну й переконливу історико-культурологічну концепцію органічної цілісності та історичної тяглості української культури в хронологічних та етнографічних межах її поширення — від княжих часів до сьогодення, від Сяну до Дону. Водночас мислитель заклав наукові засади теорії й практики міжкультурної комунікації, ненастанного й багатовимірного діалогу між українцями й представниками інших народів та цивілізаційних типів.

Неоціненним є внесок Франка-вченого у формування та кодифікацію багатьох галузей національної термінології і, ширше, — в процеси інтелектуалізації та функціонально-стильової розбудови української літературної мови. Без перебільшення, саме Франка маємо право називати одним із головних творців української наукової мови.

Є у Франковому доробку й, на перший погляд, цілком несподівані наукові міркування, ідеї та винаходи — ось як «мікробіологічний» екскурс про життя бактерій та вірусів у казці для дітей «Як звірі правувалися з людьми» чи проекти закону про рибальство в Галичині (вочевидь, далася взнаки давня пристрасть письменника до полювання на безмовних мешканців підгірських і карпатських річок та озерець!) та «стрілецької шнайдизи» — спеціального пристрою для розсікання колючих дротів (за цей винахід письменник отримав подяку від проводу Легіону УСС, у складі якого на фронтах Першої світової війни змагався за волю України і його син Петро).

Таким чином, Франко обійняв своїми науковими зацікавленнями надширокий спектр фактів і явищ природи та культури, реального та ідеального світу, сформулював та осмислив безліч актуальних проблем різних галузей людського знання і багато в чому випередив свій час.

«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку […], — занотував із нагоди столітніх роковин письменника Євген Маланюк у вже цитованій вище статті „Франко незнаний“. — Тут діє якийсь „інстинкт величі“, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги».

Що Франко — геній, відчували вже його сучасники, ще далекого 1885 року повеличавши його — тоді ще навіть не 30-річного рудовусого парубка! — українським Мойсеєм, покликаним вивести своїх земляків із «духоти», «як Мойсей Ізраїля із дому роботи». І це за 20 років до написання славетної філософської поеми «Мойсей» — другого «Заповіту» українського народу, за влучним визначенням Юрія Шереха (Шевельова)! І хоча, через свою скромність, Франко не раз відрікався од цього високого, але обтяжливого титулу (пригадаймо знамените звернення до не надто ґречного молодшого колеги: «Я не геній, синку милий…»), його геніальність не підлягає жодному сумніву.

Іван Франко — не просто талановитий літератор, розважливий критик та гострий публіцист. Це рідкісний у світовому контексті й унікальний — в українській історії приклад універсального генія — всебічно обдарованої й гармонійно розвинутої творчої особистості, що реалізувала власний потенціал не в одній, а одразу в багатьох галузях культури.

Універсалізм — найвища міра обдарованості, яка відрізняє генія від таланту. «Адже талант є специфічною, а геній — усезагальною здібністю», — слушно стверджував Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель. З огляду на це, Франко — геній у найбуквальнішому і найточнішому сенсі цього слова. Усебічна обдарованість, широчінь зацікавлень, енциклопедичність знань, космічна масштабність світобачення, багатогранність діяльності, тісний діалектичний взаємозв’язок різних її видів і форм, глибина проникнення в сутність речей, ненастанний пошук відповідей на «вічні питання» само- і світопізнання, філософське узагальнення духу своєї епохи, здатність до інтелектуального та естетичного синтезу, унікальний «пророчий дар» — уміння передбачати майбутнє — усі ці прикмети універсального генія притаманні Франкові.

Це була людина-«перехрестя», навстіж відкрита до світу, яка з чутливістю інтелектуального сейсмографа жадібно ловила найтонші коливання духовної атмосфери часу, і водночас людина-«поступ», котра силою своєї індивідуальності немовби репродукувала «в онтогенезі»