Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

і пісні найзнатніших європейських поетів», 1879). Франкові, як уже згадувалось, також належать переклади українських народних пісень та поезії Т. Шевченка німецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий і кваліфікований редактор перекладів, виконаних іншими особами (напр., низки драм В. Шекспіра в перекладах П. Куліша).

Загалом, Франкова поетична, прозова та драматична творчість (оригінальна та перекладна), за влучним висловом Івана Денисюка, стала «ін’єкцією європеїзму» в українську літературу, прищепивши на національному ґрунті модерні форми й засоби художньої виразності, новочасні естетичні та філософські ідеї, «вічні» теми й проблеми метаісторичного та вселюдського значення. У власній творчості письменник випробував чи не всі відомі на той час літературні жанри (від мініатюрного афоризму-гноми до поеми-епопеї, від закличних гімнів і гнівних інвектив до розважливих рефлексій і парабол, від реалістичного образка до містичної візії, від «новели акції» до «новели настрою», від історичної чи соціально-психологічної повісти до інтелектуального роману, від сократичного діалогу до драми-казки, від соціальної комедії до народної трагедії…).

Франко — поза всяким сумнівом, найвидатніший український письменник пошевченківської доби, найяскравіший «культурний герой» другої половини ХІХ століття, який вершинними своїми здобутками сягає мистецьких обріїв століття ХХ-го. Наслідком його творчої праці стали європеїзація, інтелектуалізація та естетизація національної художньої свідомості, її виламування зі схоластичних умовностей псевдокласицизму, поступове долання інерції неокотляревщини й псевдошевченківських стилізацій, поглиблення мислительно-рефлексійного первня при одночасному дисциплінуванні мистецького переживання, відточування творчої майстерності на найвищих взірцях світового письменства, модернізація змістоформи українського художнього слова.

Doctor universalis (обрії наукових зацікавлень)

Про естетичні вартощі та ідейну наснаженість літературної спадщини Франка-письменника — багатотомної, новаторської, поліжанрової й різностильової — написано багато. Тим часом і досі маловідомим залишається Франко-вчений — автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, методології та компаративістики, бібліографії, книгознавства, бібліотекознавства, мовознавства, перекладознавства, журналістикознавства, фольклористики, етнології, етнографії, культурології, мистецтвознавства (зокрема музикознавства й театрознавства), релігієзнавства, історії, економіки, соціології, статистики, правознавства, політології, педагогіки, психології, філософії, ба навіть описового природознавства. Сам тільки перелік тих наукових сфер, де вільно ширяла його думка, вражає!

Без перебільшення, Іван Франко — це справді український Doctor universalis (лат. універсальний доктор; як відомо, цей почесний титул у середньовічній схоластиці отримав Альберт Великий, але його не з меншими, а то й із більшими підставами можна прикласти й до нашого генія). Недаремно ще за життя його називали «академією наук» та «університетом» в одній особі.

Видатний філолог, насамперед літературознавець і фольклорист, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896–1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901–1910), автор циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907–1912, окреме вид. 1913), численних ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910, та багато ін.), у т. ч. літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902–1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906, тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881–1882, окреме вид. 1914; «„Тополя“ Т. Шевченка», 1890; «„Наймичка“ Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова „Марія“», 1913, та багато ін.), низки мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діалекти», 1907, й ін.). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).

Франко — автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження («Потопа світа», 1883, «Поема про сотворення світу», 1904, окреме вид. 1905, «Сучасні досліди над Святим Письмом», 1908, тощо). Ученому належать і кількадесят економічних, соціологічних, політологічних, правознавчих та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії — «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).

Загалом, за сумарними даними бібліографічних покажчиків, із-під Франкового невтомного пера вийшло близько 3 тисяч (sic!) наукових студій, серед яких — власне науково-дослідницькі, науково-популярні, науково-філософські, науково-публіцистичні та літературно-критичні праці. Персональна бібліографія вченого впродовж його 40-річного труду щороку збагачувалася в середньому 75 новими позиціями (поміж тим — не лише статті, рецензії та повідомлення, а й фундаментальні монографії!), а в «найурожайніші» роки ця цифра сягала 200–300 праць (і це без сталого місця наукової праці, кваліфікованих помічників-лаборантів та сучасних технічних можливостей!). Мало хто й сьогодні може похвалитися такою науковою продуктивністю!

Про винятковий творчий успіх Франка-вченого свідчить не тільки колосальний обсяг його доробку, а й широке визнання в науковому світі (ступінь доктора філософії, здобутий у Віденському університеті, звання доктора honoris causa Харківського університету, членство в багатьох слов’янських наукових товариствах, численні публікації у найпрестижніших європейських наукових часописах…). Та насамперед — велика кількість та висока продуктивність його наукових ідей, інновацій та відкриттів.

Як оригінальний мислитель із проникливою історіософською інтуїцією, Франко одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність марксизму та передбачив згубні політичні наслідки соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; «А. Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) та, що важливіше, чітко сформулював ідеал національної самостійності (зокрема, в працях «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).