Читати книгу - "Чорний Загін"

Ті з нас, хто мав схопити Пір’їнку і Мандрівника, поспішили до невеличкої цитаделі. Цитадель обороняли не краще. Ми з Лейтенантом пройшли всередину, слідом за Однооким, Мовчуном і Гобліном.

По дорозі на найвищий поверх, ми не зустріли жодного опору. Там, як би це не здавалося неправдоподібним, молодята досі спали. Одноокий розігнав охоронців за допомогою жахливої ілюзії. Гоблін і Мовчун розтрощили двері до любовного гніздечка.

Ми увірвалися всередину. Навіть спросоння, спантеличені й перелякані, вони билися завзято. Добряче потовкли кількох з нас перш, ніж нам вдалося вставити їм кляп в рот і зв’язати руки.

-- Ми повинні доставити вам живцем, -- сказав їм Лейтенант. – Та це не означає, що ми не можемо зробити вам боляче. Ходіть спокійно, робіть, що вам кажуть і з вами нічого не трапиться.

Мені здавалося, що він от-от глузливо посміхнеться, підкрутить кінчик вуса, та зайдеться злим сміхом. Він блазнював, прикидався негідником, якими нас вперто вважають повстанці.

Пір’їнка і Мандрівник нароблять нам стільки клопоту, скільки зможуть. Вони знали, що Леді прислала нас не для того, щоб запросити їх на чай.

На півдорозі до своїх. Лежимо на животах на пагорбі й вивчаємо ворожий табір.

-- Великий, -- сказав я. – десь двадцять п’ять – тридцять тисяч.

Це був один з шести таких таборів, що дугою охоплювали Чари з півночі й заходу.

-- Якщо вони й далі битимуть байдики, то в них будуть поважні проблеми, -- зауважив Лейтенант.

Вони повинні були атакувати відразу ж після Сходів Сліз. Але втрата Черствого, Пройди, Молі та Тягла, викликала серед молодших командирів гризню за право бути верховним головнокомандувачем. Наступ повстанців застопорився. Леді вдалося відновити рівновагу.

Тепер наші посилені патрулі дошкуляли фуражирам повстанців, ліквідували колабораціоністів, збирали інформацію і нищили все, що могло стати ворогу в пригоді. Не дивлячись на приголомшливу чисельну перевагу, повстанці були змушені захищатися. З кожним днем проведеним в таборі, вони втрачали психологічну перевагу.

Два місяці тому наш бойовий дух був на рівні зміїної сраки. Тепер він почав зростати. Якщо нам вдасться повернутися, бойовий дух здійметься до небес. Наш успіх приголомшить бунтівників.

Якщо нам вдасться повернутися.

Ми лежали нерухомо на високому, вкритому мохом і мертвим листям, вапняку. Струмок внизу насміхався з наших бід. На нас падали тіні голих дерев. Низькосортні чари Одноокого і його соратників допомагали нам замаскуватися. Запах страху і вкритих потом коней дражнив мені ніздрі. З дороги, що знаходилася над нами, доносилися голоси вершників повстанців. Я не розумів їхньої мови, проте знав, що вони сперечаються.

Притрушена незайманим шаром листя і гілок, дорога здалася нам закинутою. Втома взяла гору над обережністю. Ми вирішили поїхати нею. Проте, коли ми завернули за поворот, то опинилися віч-на-віч з патрулем повстанців, який знаходився на другому боці вкритої луками долини, в яку впадав потічок.

Вони проклинали наше зникнення. Кілька з них злізло з коней і помочилося з насипу вниз…

Пір’їнка почала метатися.

Дідько! Крикнув я подумки. Дідько! Дідько! Я так і знав!

Повстанці щось забелькотіли і вишикувалися в лінію на краю дороги.

Я тріснув Пір’їнку в скроню. Гоблін міцно обхопив її з іншого боку. Кмітливий Мовчун сплів сітку чарів, спритно перебираючи гнучкими, мов щупальця пальцями біля грудей.

Кошлатий кущ затремтів. Старий, жирний борсук перевальцем збіг вниз по березі й перетнув струмок, зникнувши в густих заростях тополі.

Повстанці вилаялися і почали кидати камінням. Каміння відбивалося від валунів на дні струмка, калатаючи немов череп’яний посуд при ударі об землю. Солдати гупали чоботами і повторювали один одному, що ми десь поблизу. Пішки нам далеко не втекти. Логіка могла перекреслити всі зусилля наших чарівників.

Мене охопив страх, від якого в мене підгиналися коліна і тремтіли руки: я ледь не всрався. Він наростав поступово, кожного разу, коли я уникав певної смерті. Марновірство шептало мені, що мої шанси зменшуються.

Кудись зник відновлений бойовий дух, який я відчував ще зовсім недавно. Безпричинний страх показав, що це була всього лиш ілюзія. Під накипом цієї ілюзії я досі зберіг панікерські настрої, які притягнув з собою зі Сходів Сліз. Для мене війна закінчилася поразкою. Я хотів тільки одного – втекти звідси.

Мені здалося, що Мандрівник теж пожвавішав. Я кинув на нього лютий погляд. Той відразу ж стих.

Легенький вітерець поворушив листя. Піт на моєму тілі дещо охолов. Страх трохи відступив.

Повстанці знов посідали на коней. Не припиняючи сварку, вони поїхали вверх по дорозі. Вони з’явилися в полі мого зору там, де разом з каньйоном шлях завертав на схід. Під яскраво-червоними камзолами, на них були чудові кольчуги. Шоломи і зброя в них були відмінної якості. Було видно, що повстанці процвітають. А починали вони як натовп, озброєний вилами й косами.

-- Ми могли завалити їх, -- сказав хтось.

-- Бовдур! – обірвав Лейтенант. – Зараз вони не впевнені, кого бачили. Якби ми затіяли бійку, то всі їхні сумніви зникли б.

Нам ще бракувало, щоб повстанці довідалися про нас, коли ми так близько до дому. В нас не залишалося простору для маневру.

Солдат, що обізвався, був приблудою, який прибився до Загону за час нашого довгого відступу.

-- Брате, якщо хочеш залишитися з нами, затям собі одне. Ми б’ємося тільки якщо в нас немає іншого виходу. Хтось з наших теж міг постраждати, розумієш?

Той щось буркнув.

-- Їх вже не видно, -- сказав Лейтенант. – Рушаємо.

Він пішов першим, в напрямку скелястих пагорбів, що лежали за лукою. Я застогнав. Знов під гору.

В мене вже і так болів кожен м’яз. Я був готовий звалитися від втоми. Я народився не для того, щоб невпинно марширувати