Читати книгу - "Засвіти"

— ...Дай длань свою, сину,— помітив старець Івана, коли той протовпився нарешті наперед.— Десниці твоїй від шаблі шкарубкою вічно бути, аж до скончини твоєї,— почав завчено кобзар.— Ошуї... тако же...— звів стріхи брів він.— Знаменні вони в тебе обидві... А жити, нівроку, не козацький вік тобі судилося...— похитав головою.

Сірко з незвички зашарівся, губився і багато зі сказаного старцем не втямив, але в пам’ять врізалося високе, з глибокими зморшками чоло, що брижастими складками звисало на кущисті руді брови, круто обрубаний лоб над глибоко посадженими чорними вугликами-очима.

— Багато голів на землі бачу,— мружив очі ворожбит,— ріки крові чорної і червоної потечуть там, де просвистить вістря твого меча, хлопче,— став дивитися в очі Сіркові ворожбит.— Нещастя і ворогам від тебе, і заблудам... Все довге життя своє боронитимеш душі християнські, і буде... Що ж буде?.. Боже єдиний! — згнітився старець.— Не втямлю умом своїм... не знаю, що буде,— перейшов він раптово на шепіт, ніби приховавши щось відкрите ним, таємниче, сакраменне.— Доки люд хрещений буде, пам’ять про тебе житиме, вороги твій лик рогами прикрашатимуть, християни Мамаєм писатимуть... Бережись меча, заздрості і зради. Хай береже життя твоє Всевишній,— перехрестився старець широким розмашистим хрестом, випустивши Сіркову руку, і, погладивши помацки голову поводиря-хлопчика, чомусь зітхнув.

Дивувалися тому незвичайному ворожінню козаки, заздрили і тішилися, наслухавшись отих кобзаревих гадань, дивувався тим словам і міхоноша, бо рідко коли чув отакі, сказані ворожбитом комусь. Тішився і заодно лякався тими віщуваннями й Сірко. Вони ще довго дзвеніли в його вухах, приємним острахом-холодком лягали на серце.

А в січовій канцелярії писар Семирозум, розгорнувши книгу козацького родоводу, при свідках — сотникові Шуліці та курінному Сулимі — писав історію:

«...Дня нинішнього у хроніку нашу козака Івана, котрий завершив вишкіл під наглядом сотника Шуліки, Сірком нарицаємого, записали в компут єсмо січовий... Оний, маючи решпект на заслуги, сотнику Шуліці в навчительній штуці посрамлєніє вчинив, бардзо іскусний охочекомонник, совістю прилежний, влучний зело в постріллі, в перегонах на байдаках отаманом Конограєм відмічений, з ровесників своїх виріс десницею, і ошуєю, сиріч лівою, бардзо подвизається... По прилежному проханню пана курінного Сулими, йому, Сулимі, помічником — джурою став, яко же Матвій Корж, булий менений джура оного, з зимівника не повернувся, лоцмануючи в Кутовій Скелі на Орелі. Іван Сірко же в ізусном із’явленії свойому не противу був, що й ознаймуємо...»

Підписавши, писар випровадив гостей з канцелярії, присів до столу і, подумавши якусь мить, продовжував хроніку:

«Жеч Посполита в траурі без круля, а магнати — в обладєнії пребивають. На конвокаційний сойм призначено: од Волині і давньої Піни — старшого, знаного пана і добродія Древинського, од Брацлавщини — славного християнина і доброчинця — Кропивницького, од Києва-града — уродзонного, знакомитого християнина — пана Кисіля, од Січі-матері і пана гетьмана козацького — лицаря Федора Вешняка, бардзо славного воїна і християнина. Військо січове до походу на шведа юж готуве, ідіже крулевщина позве Запороги в поміч собі, а сойм інстигнацію лєпшу заофірує, коли від раті опіку посланці матимуть...»

Уже наступного ранку, тоді, як чатовий розбудив майже засвіт козаків і Сірка з ними, Сулима погнав усіх напівроздягненими до берега купатися, хоч дув зі сходу зимний і пронизливий вітер. Утіха і притаєна радість Іванова одразу ж згасли. Роздягнувшись догола на вітрі, Сулима перший шубовснув у крижану воду, за ним, хухкаючи, кинулася і решта козаків його куреня, лишивши Сірка одного на березі. За мить козаки, розсипавшись по водному голубувато-зеленому просторі Дніпра, бовталися і перекидалися хто де, ганялися і боролися, поринали і випливали віддалік. У куренях Сулими ранкове обмивання в студеній воді було обов’язковим для кожного, тому Сулима, що заплив зразу ж майже на середину русла, розумів становище свого молодого джури і повернув до берега, чого, звичайно, не робив завжди. Ще на плаву він кілька разів покликав Сірка, і той мусив, хоч нехотя, роздягтися і йти у воду. Вітерець обпалював тіло, судомив ноги й руки.

— Не стій голим на вітрі, бо простуду схопиш,— крикнув Іванові і, прискаючи, знову пірнув у крижану воду, вкриту брижами.

Напрігши всю силу, Іван пірнув також, і дивно — відчув потепління, а попливши, хоч і несміло, за Сулимою, незабаром і зовсім зігрівся, відчувши, як судома попустила йому все тіло. Та триматися під водою, як учив їх стерничий Конограй, а тепер вимагав Сулима, він не міг. Відставав він і в перегонах, що влаштував усім козакам курінний. А ті чули себе на воді як і на суші, подовгу залишалися під водою, швидко і розмашисто пливли, ніби гралися, втомившись, лягали і майже нерухомо подовгу лежали горілиць, запливали аж до протилежного берега, пливли проти течії, що на середині була особливо непосильною для плавця.

З води вибрався Сірко, як уже всі козаки, наслідуючи Сулиму, натерлися заздалегідь припасеною оковитою, і кожен хильнув її з однієї ж ханьки. Курінний власноруч розітер джуру, виляскуючи його по розжеврілому тілі, і примусив силоміць випити кілька ковтків горілки. Тепло і приємно почув себе Іван по всьому, навіть радість призначення джурою вернулася до нього.

— Тепер навперегонки всі у курені, а ти, джуро, до голяра, хай ознаймує тебе гідним оселедцем, як і личить те справжньому козакові,— наказав Сулима, зготувавшись до бігу.

В курені, як Сірко повернувся туди від голяра, вирувала весела компанія, знаймуючи прихід із зимівників ще кількох козаків. На застеленому зеленим оксамитом тесовому столі, посеред куреня, красувалася велика сулія з оковитою, а череп’яні і дерев’яні тарелі-стябелі обік були наповнені жовтавою курятиною, яйцями з плавнів, рибою і салом та цибулею. Біля сулії стояв, граючи золотом на світлі, мідний кухоль, декілька дерев’яних коряків-кбновок та кована куфра.

— Це ж що за недогнидок? — почув Сірко запитання найближчого до дверей новоприбулого; він сидів неподалік від столу на ослоні. В напівтемній прокуреній