Читати книгу - "Наречена Шульца"

зі зміною очільників влади та лібералізацією політичної системи, звільненням частини політичних в’язнів та духовенства, зокрема кардинала Стефана Вишинського. ">[179], після заміни у панівній верхівці запеклих сталіністів поміркованими сталіністами, культурне життя на якийсь час зітхнуло з полегшенням. Однак певна манера пропаганди не зникла. На громадських будівлях та огорожах з’явився новий перший секретар багатометрових розмірів — гладко поголений і майже лисий товариш Ґомулка, „Вєслав”[180]. Портретів радянських вождів уже якось уникали — може, лише тому, що товариш Хрущов був гидкий і рум’яний, наче сільський йолоп. Але саме він через рік сколихне світ визнаннями про злочини Сталіна. Несвідомий навіть, що видає шефа і друзяку з пияцьких оргій у Кремлі, перед яким танцював гопака на столі…

За короткий, на жаль, час відбулися справжні зміни не лише у панівній верхівці обожнюваної деякими партії. Доки правителі не схаменулися й знову не спустили з прив’язі цензуру, вийшло багато давно не публікованих книжок, на полицях і шпальтах часописів з’явилися вже майже забуті письменники. Ґомбрович, Віткаци, ну й передусім Бруно Шульц.

Першим був, звісно, Єжи Фіцовський. Уже в лютому 1956 року в краківському тижневику „Літературне життя”[181] вийшов його есей з невибагливою назвою „Згадка про Бруно Шульца”. Але публічно заявив про себе ще один шанувальник і коментатор творчості письменника — Артур Сандауер[182]. Певну його перевагу над Фіцовським — факт, що він був особисто знайомий з Бруно, приїздив до нього у Дрогобич, — нівелював так званий складний характер. Його нестримне бажання наполягати на своєму і часом вельми ексцентричні погляди не раз впліталися у повоєнну історію сприймання дрогобицького мистця. А ще частіше у справи Юни.

Молодий Сандауер, студент класичної філології, приїздив до Бруно з рідного Самбора на велосипеді. Запам’ятав його переповнену книжками кімнату і провокаційні, скандальні графічні роботи на стінах. Думав навіть, що вони можуть зашкодити педагогічній кар’єрі професора малювання. З певним здивуванням визнав, що Бруно не був „загалом таким нудним, як може здатися, коли читаєш його книжки”. Вони завзято дискутували про літературу і, здається, разом ходили грати в карти. Немає жодного іншого підтвердження того, що Бруно відрізняв вино від чирвів. Саме з цієї переваги особистих спостережень, особистого знайомства із Шульцом Сандауер не один раз черпав свою полемічну силу.

Поки що — самі лише приємні несподіванки! В „Літературному видавництві” вийшов увесь доробок Шульца під назвою „Цинамонові крамниці. Санаторій під Клепсидрою. Комета”[183]. Зі вступом Артура Сандауера. Фіцовський писав просто, ясно, зрозуміло, Сандауер — професорським стилем, який іноді могла перетравити лише університетська міль (а Брунові дорікав „нудьгою”). Так виникало майбутнє поле їхнього конфлікту. А ще була заздрість щодо джерел, листів, малюнків, спогадів про письменника.

Нерідко для визначення їхнього внеску в популяризацію прози Бруно знадобилася б мірка. До того ж із точністю до міліметра. Якщо Фіцовський публікує статтю, то Сандауер вступ, якщо Єжи опрацьовує листи, то Артур пише вступ до перекладу… Лише радіти. На початку. І за умови, що шанувальники не воюватимуть між собою…

Почали з’являтися переклади. Спершу був французький „Трактат про манекенів”, відтак посипалося: Югославія, Німеччина, Англія, США, Данія… На початку шістдесятих років щороку з’являлося кілька книжкових видань прози Шульца за кордоном. Окрім Станіслава Лема, він був, поза сумнівами, польським письменником, якого перекладали найчастіше. Бували такі місяці, коли на вітрині варшавської Спілки авторів і композиторів, на якій демонструвалися примірники польської літератури з усього світу, стояли книжки лише цих двох письменників.

Це були різні назви, різні конфігурації оповідань Бруно. Фіцовський, як тільки міг, надсилав їй примірники. Лише з японським перекладом була безпорадна. Німецький під назвою „Мій батько йде в пожежники” читала особливо уважно. Адже щось таки їй було відомо про працю перекладача… І саме з німецької. Ще не здогадувалася, що не тільки їй відомо про це.

Відновила листування лише після багатьох років. Після шістнадцяти. У 1964 році. Відчувала, що не може довше чекати. Бо щось лаштувалося, і краще було знати джерело, що це за розсіяні твори й невідомі листи Фіцовський готує до друку. Але це не означає, що весь цей