Читати книгу - "Сюрпризи долі"

Кохання мого владарю!

Повір

Рабові неземних твоїх принад -

Мої листи — це не мистецький твір…

Ні! Це присяга вірности без зрад.

Бракує слів дотепності моїй

Всю відданість мою намалювати,

Але я вірю, що в душі своїй

Ти убереш її в достойні шати,

Аж поки провідна моя планета

Мій шлях наземний не освітить знов

І не додасть моїм словам кебети

Здобути право на твою любов.

Тоді не стану я любов ховати,

А зараз як тебе переконати?

Кохана моя, мила, найрідніша, єдина у цілому світі, втрачений мій раю! Як тебе ще назвати? Чому вистачає однієї миті, щоб втратити тиху пристань, а потім бракує цілого життя, щоб її віднайти? Майже в кожній дитячій казці є повчання про це. Та я ніколи не слухав попереджень. Щоби щось усвідомити, треба спочатку гірко помилитися. Я б ніколи не здогадався, що жив у раю, якби його не покинув. Варто було переступити поріг, як двері за спиною зачинилися з тріском наглухо і розчинилися у повітрі. Озирнувся, а позаду нічого немає, порожнеча. Як так сталося? Ще хвилину тому довкола цвів запашний сад і раптом він зник, наче його ніколи й не було.

Сліпець! Тоді Едем здавався мені таким буденним. Я не сумнівався, що довіку буде моїм. Яка помилка! Ніщо нікому не належить на цьому світі. От хоча б на мить ще раз туди повернутися! Та навіть якби я й віднайшов ту благословенну землю, все одно не потрапив би туди. На воротах стоїть ангел, і я потребую перепустки. А звідки ж її взяти? В раю перепусток не видавали. Там тільки дозволяли вільний вихід.

Ніхто не вчиться на чужих помилках, обов’язково хоче усе спробувати на власній шкірі. І нехай потім не скаржиться, що не попереджували. Усі знають що накоїв Адам. Так, саме Адам. Дуже зручно показати пальчиком на Єву і обізвати її спокусницею. А де ж його голова? Чим думав? Чому не порадив жінці цього не робити? Так є, завжди на душі стає легше, коли знайдеш винного у власних бідах.

Твоя вина, що розбестила мене, мов малу дитину, присвятила усе своє життя мені і моїй кар’єрі. Саме в цьому і криється твоя провина. Не можна віддавати більше, ніж треба. Не варто любити ближнього дужче від себе. Якщо віддавати понад міру в свою некористь, то можна перетворитися в непотрібного короля Ліра. Ми обоє це вже зрозуміли.

Повернути втрачене практично неможливо. Кажу «практично», бо завжди випливає один шанс із безмежності. Хочеш знати, який? Треба прошепотіти на вухо ангелу таємне слово, яке і є тією перепусткою до раю. Біда лиш, що воно вже віддавна втрачене. Люди споконвіків шукають свою втрату і не знаходять. Я переконаний, Адам його знав, та щойно переступив межу, забув.

А може, те слово підступно викрали лиходії і приховали? Хоча я маю певність, що воно поруч. Аби щось надійно сховати, найліпше покласти на видиме місце. Відчуваю — десь поряд, на поверхні, щонайбільше під шаром пилюки лежить усіма погорджена найдорожча реліквія.

Любове моя, цю сповідь ніхто не читатиме, крім тебе, її ніколи не надрукують. Звичайно, вона стала б у пригоді ще комусь, та хто мені повірить, якщо вже не повірили Адаму.

Смішно, чомусь кожен легковажно вважає: ця історія не про нього. Та Бог з ними. Я хочу, щоб ці рядки прочитала ти і лише ти. Для мене найважливіше, щоб змогла мене і себе пробачити. Дивне слово «пробачити» воно пропонує пропустити щось видиме. Не даремно ж кажуть: «очі не бачать — серце не болить». Дарувати — вміти не бачити. Думаєш просто видерти з серця те, що там ґрунтовно засіялося, пустило корені і дало плоди?

Так от, я переступив поріг нашого раю і вийшов у відкритий простір. На такий крок важко наважитися самому, та «порадник» завжди знайдеться, спокусник тут як тут. Я здогадуюся, як він виглядає. Не повіриш — справжній змій. Ти також з ним зустрічалася не раз. Він підступний, вміє змінювати свій лик так, що і не здогадаєшся, з ким маєш справу. Я вже переконався: він не всесильний, варто наступити йому на хвоста, як умитьзникає зовнішній лоск, а сам перетворюється на примітивну рептилію, яка швиденько шмигає у свою потаємну нірку і причаюється там до чергового нападу. Той образ завжди перед очима: обплітає своїм гнучким тілом дерево, а голова лежить на яблуці, яке пропонує Єві.

От і я зараз також кажу дурниці. Люди полюбляють вигадувати те, чого насправді не було, додавати власні домисли. Навмисне перечитав ці рядки у Святому Письмі. Там нічого не сказано про те, що змій обплітав собою дерево. А хто вигадав, що той плід — яблуко, я й поготів не відаю. І знаєш, — спокусник нічого не подавав. Благаю тебе, зверни увагу, саме тут криється помилка. Єва власноруч узяла плід. Як би ти знала, як важливо правильно розуміти! Усі біди люди творять власними руками.

Ще до вчора я кудись біг, за чимось гнався. Тепер же мені нема куди поспішати, починаю життя з чистого аркуша,