Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Слухаю вас, — почула знайомий голос секретарки.

— Доброго дня, — привіталася, — Чи могла б я порозмовляти з паном Аркасом?

— А хто його просить?

— Його знайома.

— Яка знайома? — випитувала секретарка.

— Пригадуєте, я приходила до нього підписувати дозвіл на курси, — з нехіттю відповіла Марина.

— На жаль, не зможу його покликати.

— То я зателефоную пізніше, — хотіла попрощатися Марина.

— Вітас Аррас помер.

— Коли?! — Марина оніміла від здивування.

— Позаминулої п’ятниці, цієї суботи минуло дев’ять днів.

— Як, у п’ятницю?! Він саме тоді телефонував рівно о третій, був такий, як завжди, хіба що голос мав якийсь дивний, — не повірила Марина.

— І що ж він вам сказав? — іронічно запитала секретарка.

— Запитав мене про справи і сказав, що ще зателефонує.

— Це неможливо, — пхикнула секретарка, — нема про що говорити.

— Почекайте, не кладіть слухавку, — благала Марина, — я присягаюся, що розмовляла з ним рівно о третій, навіть поглянула на годинник.

— Не знаю, коли ви розмовляли, — голос секретарки подобрішав. — Рівно за десять третя я зайшла в його кабінет. У нас тоді сталася аварія, прорвало трубу, самі розумієте, подія не ординарна. Спочатку я не второпала, та потім зауважила, що його поведінка якась неадекватна, говорив дурниці і не реагував на мої слова. Я почала пояснювати, що в підвалі води вже по коліна, що нас заливає, а він мені торочить про Влтаву і про якийсь Юдифін міст.

— Так я знаю, його зруйнувала повінь, а потім Карл IV відбудував новий Кам’яний міст. Відтоді він називається Карлів, — схвильовано пояснила Марина.

— Не знаю, що відбудував Карл, та він сказав, що сам його відбудує. Я подумала, що з глузду з’їхав. Почала шефа благати, щоб поспішив за мною, а він, мов навіжений, як схопить чорнильницю та як жбурне нею в мене, ледве встигла зачинити двері, щоб у голову не вцілила. Я його таким ще ніколи не бачила.

— А далі що? — Марина закрила очі повні сліз.

— Я побігла за його замом, це зайняло не більше п’яти хвилин. Ми застукали в двері, та вони виявилися зачиненими на ключ. Тоді почали лупити руками і ногами — ніхто не відповідав. Вийти він не міг. Я ще приклала вухо до дверей у надії почути якісь звуки.

— Ви випадково не чули музику?

— Яку ще музику? — здивувалася секретарка.

— «Моя Батьківщина» Бедржіха Сметани.

— Лише годинник у нього на стіні пробив рівно третю.

— Три удари?

— Так, нам нічого не залишилося, як виламати замок і зайти. Музика не могла грати, бо Вітас лежав біля дверей на підлозі з музичним диском у руках, притисненим до грудей, а програвач був вимкнений.

— Ви більше нічого особливого не зауважили? — не могла прийти до тями Марина.

— Ви так розпитуєте… Ну… Він лежав у дуже дивній позі: як ніби до чогось прислухався. Я викликала швидку, та все марно. Лікар констатував, що смерть настала рівно о третій. А ви кажете, що він телефонував. То або вам здалося, або хтось жорстоко пожартував.

Марина більше не сказала ні слова, поклала слухавку, підійшла до програвача і поставила диск.

Срібне мереживо арф. Минулі події спливали в пам’яті живими картинами. Їхня перша зустріч в його кабінеті. На підлозі розсипані довідки. Вітас поспішає, а на стіні годинник б’є тричі. А ось вони разом у ресторані, і він їй щось жваво розповідає. Марина прислухається, щоб почути його слова, та картина змінюється і вони вже блукають Градчанами. Перед ними височіє донебесний собор святого Віта. Вітас бере її за руку і заводить усередину. «Я хочу взяти з тобою шлюб, ти не проти?». Вона мовчить. «Я чекатиму на твою згоду все життя, а якщо треба, то і після нього», — Вітас дивиться пильно їй в очі. Марина щасливо посміхається і картина змінюється.

Вони стоять на Карловому мості, під їхніми ногами несе свої темні води Влтава. Він благає її уважніше придивитися і побачити у тіні дерев перевізника. Вона пильно вдивляється, проте нікого не бачить, тільки чує звуки органа, що долинають із собору святого Віта. Марина знає, що це грає Вітас, хоча той тримає її міцно за руку. Феєричні звуки переносять їх на Старомійську площу. Непомітно вони опиняються перед годинником. На циферблаті за п’ять третя. Час на пісочному годиннику витікає з шаленою швидкістю. Зараз Смерть вдарить у свій дзвін. Раптом Марина усвідомлює, що з Вітасом щось діється — він наче помалу тане у повітрі. Вона намагається втримати його, та він повертається спиною і йде геть. Робить три кроки і зупиняється. Марина хоче його наздогнати, та ноги приросли до землі. Може лише спостерігати. Його вже ледь видно. Ще два кроки — знову зупинка, зосереджується перед чимось дуже важливим. Ось лиш силует від нього…

Останні три кроки, одночасно годинник на башті б’є тричі. Фінальні акорди і овації. Тиша. Вітаса вже немає, він розчинився, лише здалека чути заупокійний дзвін на дзвіниці святого Віта.

— Олесю, чому Аполлон так і не зміг перевершити свого батька? — запитала якось Марина в чоловіка.

— Найкраще сказав Езоп, — загадково поглянув на жінку Олесь.

— І що ж саме?

— Якось батько і син посперечалися, хто краще стріляє з лука. Натягнув Аполлон тятиву і випустив стрілу, а Зевс одним кроком переступив рівно стільки, скільки пролетіла стріла.