Читати книгу - "Історія однієї істерії"

— Ситуація така, — я спробувала заспокоїтися і виразно все пояснити. — Скоєно злочин. Я його розкрила. Тепер потрібні ваші свідчення, щоб головний начальник був упевнений у моїй правоті. Я вам це кажу, щоб ви не почали нервувати, щось перекручувати або замовчувати. По суті, мені вже все відомо. Спроби обдурити слідство тільки згубно позначаться на вашій репутації. Ще раз зауважу: ваші свідчення нікого не підставлять і нічого не змінять. Вони потрібні просто «для ключки».

— Вашого начальника звуть Галиною? — стримуючи якусь дивну посмішку, поцікавився Хомутов. — Гаразд. Усе зрозуміло. Точніше, зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Ось капці. Проходьте. Будемо пити чай і засовувати.

Я знітилася. Ну чому вічно потрапляю в жахливо безглузді ситуації?

— Е-е-е… Розумієте… Буду з вами відверта. Пройти не можу через проблематичність скидання чобіт.

Хомутов, не розуміючи, підозріливо глянув на мої ноги. Потім про щось ніби здогадався й хитро посміхнувся.

— Шкарпетки драні, чи що? Гаразд, проходьте, не роззуваючись. Я за тиждень все одно підлогу помити збираюсь.

Ще хвилину я роздумувала, чи варто обурено доводити цілість своїх шкарпеток, чи моє «як ви могли подумати?!» звучатиме не зовсім божевільно?!

— Якщо мої свідчення настільки несуттєві, чому б вам не написати їх самій? — озвався Хомутов, миттєво роблячи попередню тему неактуальною. — І взагалі, який злочин? До чого тут я?

— Як, ви не чули про зникнення акторок з театру «Сюр»? А ви взагалі в курсі, що цей театр ставить спектакль за мотивами вашої книги?

— У курсі, — Хомутів галантно підставив лікоть і, витираючи мною шпалери вузького коридору, галантно провів до кухонного столу. — Театр ставить спектакль. Акторки втікають із нього. Нічого дивного. Виходить, такий спектакль… Від мене ось навіть дружина пішла через цю книжку. Пішла з дому й не повернулася…

— Зникла без вісти? — чомусь я перейшла на співчутливий шепіт.

— Якби ж то! — зітхнув Хомутов, підсовуючи до мене заварювальний чайник. — Зі звістками. Регулярно дзвонить, вимагає аліментів. Каже, що я мушу покинути писанину та почати працювати й заробляти. Я кидаю, починаю працювати… але не заробляю. Бачите — карма.

Чай виявився на рідкість смачним. Я перейнялася до Хомутова ще більшою повагою. Як рідко можна зустріти людину, що вміє талановито чаклувати над заваркою!

— Загалом, чув я про зникнення цієї красуні. Зникла кароока білявка в розквіті сил, — Хомутов потягував чай, споживаючи задоволення маленькими різкими ковточками. — Причому, не від негідника Кирюші чув, а від далеких знайомих. Кирюша мені про все це й словом не обмовився.

— Тобто?

— Не з’являвся він у мене вже давненько. Я, коли ще сценарій Кирюхин вичитував, відразу сказав: «Головну роль повинна грати справжня панянка. Така довгонога кокетуха. Щоправда, проблем з такою — не розгребеш». Кир сказав, що така в трупі є. І що її, швидше за все, на роль і призначать. Хоча сам Кирюша хотів якоїсь іншої…

— А звідки ви взагалі Кирила знаєте? — весь план моєї розмови збився й перекособочився.

— З пологового будинку. Ми його звідтіля забирали. Я та мій брат — Кирюхин батько.

— А, — єдине, що я знайшла, аби відповісти. Раз Хомутів — родич, значить, добровільно інформації, котра ганьбить честь і гідність Кирила, надавати не стане. Нічого, ми йому не скажемо, на кого збираємо компромат.

— Беріть печиво, — Хомутов підсунув до мене целофановий кульок із розплющеними ведмедиками та зайчиками. — Вечеряти вам не пропоную, бо нема чим.

У чоловіків, від яких пішли дружини, вечерь, знаєте, не буває.

— Повинні ж ви платити за квартиру, — охоче підхопила я.

— Кривдите! — незрозуміло чого обурився Хомутов. — Просто ліньки готувати. Це ж треба магазин відвідати, в підвал по консервацію піти… Ні. Не хочу. Я тут господарством більше не займаюся. Звідтоді, вважай, як дружина пішла, так і закинув усе. Рік уже. А для кого старатися? На біса щось робити? Підвал он взагалі молоді під майстерню віддав. Так мені й треба!

Хомутов раптом на мить завмер, а потім заговорив швидко.

— До речі, про вечерю. Маю одну кумедну історію. Познайомився нещодавно з одним неодруженим джентльменом. Той ось уже кілька років харчується оголошеннями про знайомства.

— Відкрив шлюбну агенцію, чи просто газети жує? — поцікавилась я. Розплющені звірі виявилися з дуже смачного тіста. Я ніяк не могла змусити себе стати пристойною і припинити пхати руки в кульок із печивом.

— Ні. Значно поетичніша історія. Цей тип дав оголошення: «Цікавий, серйозний, розумний, познайомиться з чарівною жінкою середнього віку, яка вміє добре готувати. Наміри найсерйозніші». Звідтоді йому дзвонять дами. А він призначає зустрічі: «О, який приємний голос… Давайте я зайду до вас на обід», або: «Давайте поснідаємо разом. У тихій сімейній обстановці». І ніяка дружина не потрібна. Нас і так непогано годують.

Я автоматично посміхнулася, подумки намагаючись визначитися, як саме ставити запитання про зайвий розділ. Хомутову дуже сподобалося моє мовчання. Літератора потягло на відвертість. На жаль, зовсім не в тих темах, які я вважала актуальними.

— Люблю співрозмовників, котрі вміють слухати, Я вам зізнаюся де в чому. Нема в мене такого знайомого. Я його щойно придумав. Не можу ж я чесно зізнатися про ту пітьму, в яку завели мене мрії про смачний борщ… Я вже навіть не жартома замислююся: чи не дати це оголошення.

— Гарна ідея, — зреагувала я нарешті. Власне кажучи, в невимушеній обстановці здобути необхідні відомості буде значно простіше, виходить, підтримувати тепле спілкування не забороняється. — Знаєте, я б із задоволенням приготувала вам борщ. Є з чого?

Хомутова моя заява чомусь жахливо потішила. Він заляпав у долоні й зареготав. Від звичайної його літераторської флегматичності не лишилося й сліду.

— О ні, — нарешті озвався він, — не варто праці. Ціную вашу доброту. Але я не серйозно. Це була лише проба.

— Що?

— Проба ідеї. Придуманий джентльмен стане героєм мого нового оповідання.