Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Що це? — здивовано запитав Льоня.

— Гроші, — відповів Мишко.

— Клас.

— І я так кажу. Порахуємо?

— Аякже.

Нам принесли невеликий апарат для підраховування купюр.

Ми одразу ж віддали Льоні півтора мільйона.

Наша ж частка склала мільйон вісімсот тридцять чотири тисячі справжнісіньких, новесеньких, що тішили вухо приємним шелестінням, грошей.

— За це варто випити, — сказав Льоня.

Мишко подивився на мене і кивнув на знак згоди.

Ми везли Яну в аеропорт. Погодившись на пропозицію Льоні, ми збиралися залишити столицю іншим шляхом. Яну ж вирішили відправити літаком.

— То куди ти поїдеш?

Вона знизала плечима.

Ми були багаті і могли забезпечити її майбутнє, давши двісті п’ятдесят тисяч. Для сімнадцятилітньої дівчини, яка вирішила почати доросле життя, це були величезні гроші.

— Не знаю.

— А де б ти хотіла жити?

Вона знову знизала плечима.

— Їдь у Францію, — порадив я. — Житло там не таке вже й дороге. Покладеш гроші в банк. На їжу і розваги вистачить. Захочеш, оплатиш навчання і вчитимешся.

— Добре, — погодилась вона.

Трохи більше семи тисяч — і от вона вже стоїть з квитком Північна Столиця-Цюрих-Париж, іноземним паспортом і кейсом, повним грошей, біля входу в один із терміналів гуркітливого аеропорту.

— Усе буде гаразд, — заспокоював її Мишко. — У тебе є візитка Льоні. Раптом щось — дзвони йому, він допоможе, а ні — знайде мене.

«Продовжується реєстрація на рейс…», — оголосила посадку диспетчер.

— Ну, — сказав я, — пора цілуватися?

Життя навчило мене досить легко сходитися з людьми і так само прощатися. Я звик до цього.

І раптом Яна сказала:

— Ні.

— Тобто? — запитав я.

— Ось, — дівчина простягнула мені кейс із грошима, — візьміть.

Я не зреагував на її прохання, вона поставила його біля моїх ніг.

— Я не хочу їхати.

Я промовчав.

— Візьміть гроші. Всі-всі. Тільки залиште мене.

— Але навіщо?

— Я так хочу, — відповіла вона.

Я глянув на Мишка, сподіваючись знайти підтримку, але він тільки усміхався у відповідь.

— Ми не граємось у дитячі ігри.

— Я знаю.

— Ми повертаємося в місто, де за повернення нас обіцяли убити.

— Я знаю.

— А якщо нам удасться здійснити задумане, то найближчі років п’ятнадцять ми житимемо, не маючи ні постійного житла, ні справжніх імен.

— Я не боюся цього.

— Але ж це небезпечно.

— Пусте, — мовила вона.

Мені забракло повітря. Я не знав, що сказати.

А Мишко зауважив:

— Ти говорив «через десять років».

Я підняв кейс, він узяв Яну за лікоть і ми повели дівчину до виходу з аеропорту.

Леонідові хлопці вивезли нас з міста на своїх машинах. Проїхавши майже сто вісімдесят кілометрів, вони попрощалися з нами на малюсінькій станції крихітного містечка, не позначеного на жодній карті.

А через дві години ми сиділи в купе потяга, що віз нас до Нашого Рідного Міста. До міста, у якому власники чотирьох казино заборонили нам з’являтися.

Це тільки здається, що можна пробачити будь-кому. Але навіть загнавши образу глибоко у свідомість, ти однаково згадуватимеш про неї, хоча і будеш робити вигляд, що нічого не сталося:

— Дурниця. Ну подумаєш, забрали всі гроші і позбавили житла.

От саме з цих міркувань, повертаючись до Рідного Міста, ми їхали всю ніч мовчки, а вранці, коли вийшли на платформу, я не зміг стриматися і сказав:

— От ми і повернулися.

В юрбі зустрічних людей ми запримітили Гошу і Тошу.

А коли ті підійшли до нас, Мишко усміхаючись, запитав:

— А чому без квітів?

— Зате з хорошими новинами, — мовив Гоша, потискуючи нам руки.

— Ви без багажу? — поцікавився Тоша.

— Майже.

— Тоді ходімо до машини.

Гоша і Тоша були бійцями з досвідом, а тому, підшукуючи для нас житло, у якому ми могли б жити разом, і переслідуючи одну ціль — щоб нас не могли знайти, — надибали будинок з усіма вигодами для нас.

Колись для того, щоб посадити Тошу і Гошу у в’язницю, міліціонери витратили майже рік на їхні пошуки. Саме тоді хлопці придбали найцінніший досвід гри «зайшов у квартиру — і зник», тепер він знадобився і нам.

Вони привезли нас до невеликого будинку під дахом-башточкою майже в самому центрі міста. Незаселений перший поверх. Виходиш з ліфта на третьому поверсі, розділеному на три майданчики за кількістю квартир, розташованих на ньому, і крадькома, не помічений сусідами, заходиш у квартиру. Це було безпечно і дуже