Читати книгу - "Поза часом"

— А тобі не шлють більше?

— Ні. Ти, либонь, через ревнощі в моїх листах не такий щедрий.

Вона казала щось таке, і ми від усієї душі сміялися. Так само, сміючись, вона розповіла мені про пляшечку, яка вже двічі або тричі з’являлася в переліку тем для листів до Вільяма, але я про те не розпитував, бо дати їй розкритися самій було для мене справжньою втіхою. Пам’ятаю, вона розповіла мені про це у своїй кімнаті, ми саме відкорковували пляшку віскі, бо заслужили право пропустити по ковтку.

— Клянуся, я так і вклякла. Він завжди здавався мені трохи навіженим, може, тому, що я не дуже тямлю, що він там говорить, хоча наприкінці робить усе зрозуміло. Ти його не знаєш, а якби побачив, які в нього очі, наче в рудого кота, і йому це пасує, він хлопець хоч куди, а коли на берег сходить, то напинає на себе такі вдяганки, синтетичні — тут таких немає, ну, ти розумієш.

— І що ж він тобі сказав?

— Що наступного разу прихопить для мене пляшечку. Намалював її на серветці, а вгорі — череп і схрещені кості. Ти мене слухаєш?

— Слухаю, але не розумію, навіщо. Ти розповіла йому про Доллі?

— Ну, звісно, того вечора, коли приплило його судно і він прийшов, Маруча саме була у мене, плакала, її навіть знудило, мені довелося вчепитися в неї, щоб вона не побігла й не натовкла Доллі пику. Того дня вона дізналася, що Доллі відбила в неї стариганя, котрий приходив по четвергах, хтозна, що ця шльондра наплела йому про Маручу, може, про волосся, що випадає, а це, мовляв, заразна штука. Ми з Вільямом дали їй заспокійливого й поклали на це саме ліжко, вона заснула, а ми пішли на танці. Я розповіла йому про Доллі геть усе, він, звісно, зрозумів, бо зі мною він такий тямкий, що все розуміє: втупиться своїми жовтими очима і мені доводиться тільки дещо повторювати.

— Стривай, давай-но вип’ємо ще по ковтку, сьогодні все подвійне, — я хляпнув її, і ми обоє розсміялися, бо вже перший ковток нас добряче пройняв. — І що ти зробила?

— Гадаєш, я зовсім дурна? А дзуськи, я порвала серветку на клаптики, щоб зрозумів. А він і далі торочив про пляшечку, мовляв, пришле її для Маручи, а та нехай піділлє в якийсь коктейль. In a drink [96], сказав. А на іншій серветці намалював фараона, а тоді закреслив, мовляв, поліція ні про що не здогадається.

— Чудово, — озвався я, — цей янкі гадає, буцімто наші медексперти заплішені дурні. Ти добре вчинила, дівчинко, адже ця пляшечка пройшла б через твої руки.

— Авжеж.

(Не пригадую, як мені прийшов на пам’ять цей діалог. Але все так і було, я записую і чую його, чи то вигадую, відтворюючи, чи то відтворюю, вигадуючи. Варто запитати мимохідь, чи не це, бува, і є справжня література.)

19 лютого

А іноді все не так, а набагато мудрованіше. Іноді потрапляєш в якусь систему паралелей, симетрій, і можливо, саме тому деякі моменти, фрази та події закарбовуються назавжди в не надто блискучій пам’яті (принаймні такій, як моя), тоді як чимало більш значущих речей безслідно вивітрюються.

Ні, не завжди це вигадка чи відтворення. Вчора ввечері я тільки подумав, що мушу й далі писати про Анабель, що, можливо, це приведе до оповідання, як до істини в останній інстанції, аж раптом ось вона — кімната на вулиці Реконкісти, лютнева чи березнева спека, а з іншого кінця коридору чути платівки Альберто Кастільйо [97] в кімнаті якогось хлопця з Ла Ріохи, цей тип ніяк не розпрощається зі своєю знаменитою пампою, навіть така любителька музики, як Анабель почала дратуватися, прощавай люююба пааампо, Анабель сидить гола на ліжку й згадує свою пампу, там, поблизу Тренке Лаукена. Скільки галасу через цю пампу, Анабель зневажливо запалює сигарету, скільки галасу через якесь лайно, де нема нічого, самі корови, трясця твоїй матері. Але Анабель, дівчинко, я гадав, ти більша патріотка. Остогидле лайно, якби я не приїхала до Буенос-Айреса, то, либонь, кинулася б з обриву. І спомини, наче на підтвердження сказаного, і раптом — мовби їй дуже кортіло розповісти це мені — пригода з комівояжером: вона тільки рота розкрила, а я одразу відчув, що знаю цю історію, що мені її вже розповідали. Дав їй виговоритися, бо вона мала потребу поділитися зі мною (раніше історія з пляшечкою, тепер із комівояжером), однак я певним чином був наче відсутній; те, про що вона розповідала, доносили до мене інші голоси й з інших місць, нехай вибачить мені Капоте [98], це доходило до мене з їдальні готелю в курному селищі Болівар, у пампі, де я колись прожив два роки, з вечірки в колі друзів і випадкових людей, де розмовляли геть про все, але найбільше про жінок, яких ми, тодішні парубки, називали особинами і яких дуже бракувало в житті сільських холостяків.

Як добре я пам’ятаю той літній вечір, бесіду за столом із кавою й виноградною горілкою, коли лисому Росатті пригадалися колишні часи, в цьому чоловікові ми цінували гумор та щедрість, і ось після якоїсь пишномовної історії Флореса Діеса чи набридливого Саласа він почав розповідати про якусь метиску, вже не надто молоду, до якої він навідувався на ранчо поблизу Касбаса, де та жила завдяки своїм куркам і вдовиній пенсії, вирощуючи в злиднях тринадцятирічну дочку.

Росатті продавав нові й уживані автомобілі й під час поїздок, коли мав таке бажання, приїздив на ранчо до вдови, привозив якісь подарунки і спав із вдовою до ранку. Вона була жінкою лагідною, готувала добрий