Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

Ця «перемога» супроводжувалася відмовою від певних поступок, пов'язаних з функціонуванням ТОЗів як місцевої форми колективізації. У 1935 р. їх перетворили на звичайні колгоспи. До 1938 р. колективізацію в її ортодоксальній формі було завершено.

У Киргизії, як і в інших регіонах Союзу, голод був закономірним результатом «розселень» кочовиків. З 82 тис. кочових господарств (майже 50 % загальної кількості) тут було розселено 44тис. Зусиллями місцевих та центральних властей для них спорудили 7895 житлових будинків та три лазні. Така ж доля спіткала татарську і башкирську меншини у Західному Сибіру.

Один із місцевих партійних керівників у Челябінську під час розмови з зарубіжним комуністом заявив, що «голод був дуже корисний для нас на Уралі, в Західному Сибіру та в Заволжі. В цих районах утрат від голоду зазнали переважно чужі народи. Їхнє місце зайняли російські біженці з центральних губерній. Звичайно, ми не націоналісти, але ми не можемо оминути цього корисного для нас факту» (що Сталін дотримувався такого ж погляду, знаходимо підтвердження у практичних заходах, здійснюваних місцевими властями цих регіонів. З особливою жорстокістю здійснювалася ця політика щодо українців у 1933 р.). Смертність серед азіатських мусульманських народів, зокрема башкирів, челябінський партійний діяч пояснював переважно їхньою неспроможністю перейти від кочового до осілого способу життя, як передбачалося п'ятирічним планом.

Хрущов у своїх спогадах писав, що під час поїздки до Самари в 1930 р. він відвідав один із чуваських колгоспів і бачив там колгоспників, які вмирали від голоду. Далі на схід принаймні 50 тис. бурятів і халків переселилися до Китаю та Монголії. У Калмикії, де життєвий уклад населення малочим відрізнявся від казахського, близько 20 тис. чоловік, тобто майже 10 % населення, померли від голоду. Водночас кількість кочовиків-калмиків збільшилася з 1926 по 1939 рік (навіть за сумнівними даними «перепису» 1939 р.) лише на 1 %. Один із керівників калмицьких комуністів Араш Чапчаєв, виступаючи на місцевому з'їзді Рад, у квітні 1933 р, з гіркотою констатував, що колись заможні села перетворилися на пустки, а їхні жителі повмирали. Він закликав розпустити колгоспи. Такого роду заява не могла залишитися непоміченою, і сміливий комуніст невдовзі безслідно зник. Відомо, що на початку 30-х років велика кількість калмицьких «куркулів» перебувала у концтаборі на Північному Уралі, але до середини літа 1933 р. більшість із них померла. Депортованих колишніх кочовиків, звиклих до степової волі, посилали працювати на шахти, рудники або лісорозробки. Нові, позбавлені м'яса, харчові раціони не пішли їм на користь, і вони мали навіть більше труднощів, ніж російські селяни, в оволодінні бурильним та іншим устаткуванням.

У Монголії, яка формально не входила до складу Радянського Союзу і називалася «народною», а не соціалістичною республікою, хоча фактично перебувала під московським контролем, також провели колективізацію. На початок 1932 р. монголи втратили 8 млн голів худоби — третину всіх своїх отар. У травні 1932 р. вони одержали інструкції змінити курс і відмовитися від колективізації.

Розглядаючи долю населення радянських азіатських земель, маємо хоча б побіжно згадати тут дивовижну історію забайкальських та приамурських козаків, які віддавна селилися уздовж кордону, що проходить по річках Амуру та Уссурі, так само, як колись у районах Кубані та Дону. В 1932 р. партійний працівник побачив там нещодавно залишені села, причому складалося враження, що їхні мешканці робили це з явним поспіхом, залишивши навіть частину худоби та дещо з домашніх речей. Як виявилося, усе населення масово перейшло замерзлі ріки, забравши з собою більшу частину свого майна, щоб уникнути розкуркулення та неминучого голоду. За кордоном жили козаки, що повтікали раніше, і їхні умови життя виглядали значно привабливіше; отже, ті, про яких оповідав партійний діяч, залишили рідні місця, щоб приєднатися до них.

Доля населення радянських азіатських теренів у результаті розкуркулення та колективізації багато в чому була схожою з долею народів Європейської частини СРСР. Але географічні та культурні розбіжності зумовили й певні особливості, що відбилися на їхньому становищі. Передусім застосування партійної доктрини до казахів і меншою мірою до інших кочових народів в економічному плані було рівнозначним силовому нав'язуванню невипробуваних форм існуючому соціальному правопорядку, що призвело до катастрофічних наслідків. Стосовно ж людського фактора, це означало смерть і страждання пропорційно навіть більші від тих, що сталися в Україні.

10. Церкви та народ

Одним із значних осередків сільського життя були, звичайно, церкви. Більше того, вони репрезентували альтернативний погляд на життя, аніж той, що його пропонував більшовицький режим.

Атеїзм вважався однією з основних засад комуністичної ідеології, і партія бачила в релігії свого лютого ворога. Фактично це відомо майже кожному, і представники радянської влади не пропускали будь-якої нагоди, щоб заявити про свою позицію у цьому питанні. Ми процитуємо лише одне висловлення, яке найбільш переконливо та авторитетно (враховуючи ім'я автора і той факт, що висловлювання це й досі регулярно з'являється у його друкованих творах) відбиває офіційну точку зору. Ленін у відомому листі до Максима Горького від 13–14 листопада 1913 р. виклав партійні позиції щодо релігії цілком категорично: «Всяка релігійна ідея, всяка ідея про всякого боженьку, всяке кокетування навіть з боженькою є найневимовніша мерзота… найбільш небезпечна мерзота, найбільш огидна “зараза”. Мільйон гріхів, пакостей, насильств і зараз фізичних… далеко менш небезпечні, ніж тонка, духовна, прибрана в найбільш пишні “ідейні” костюми ідея боженьки…

Всякий, навіть найбільш витончений, найбільш благонамірений захист або виправдання ідеї бога є виправдання реакції».

Існували різні методи боротьби з небажаними віруваннями, що грунтувалися на цій ленінській тезі. Одним із тактичних прийомів, широко вживаних протягом усього періоду існування радянського режиму, було твердження, що релігія відімре зі зникненням класового характеру суспільства, яке породило її, і що переконання (радше ніж сила) у теоретичному плані є найкращим засобом, який слід поєднувати на практиці з державними заходами. Різниця в підході до віруючих у різні періоди антирелігійної кампанії, яку провадила партія, полягала лише в розмірах і характері тиску на них, який, на думку властей, найбільше відповідав даному моменту.

З іншого боку, існувало також бажання створити якнайкраще враження не тільки у себе в країні, але й передусім за рубежем, оскільки це могло б сприяти підтримці режиму або хоча б нейтралізувати неприязнь принаймні частини можливих зарубіжних прихильників більшовизму, які плекали «релігійні упередження». На практиці це означало, як і в інших галузях, звичайні посередні методи розв'язання проблеми і (в залежності від вимоги курсу в той чи інший момент)