Читати книгу - "Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Незважаючи на те, що в резиденції постійно перебували сотні офіцерів і співробітників Служби, її коридори й ґалереї здавалися безлюдними. «Фортецю» проектували з урахуванням кризової ситуації. При масових заворушеннях тут могли знайти порятунок від помсти ноланців декілька тисяч сімей імперських чиновників і військових. Припускалося, що під захистом бар'єрів і цілої армії бойових кіборґів вони зможуть дочекатися прибуття евакуаційного флоту.
Комісара ця безлюдність починала дратувати. На його рідній Тіронії навіть в управлінських сегментах така просторова розкіш вважалася неприпустимою. Марков народився і виріс у перенаселеному старому куполі, де мешкали оператори і робітники хімічних заводів. Той купол був збудований як тимчасове житло першопрохідців ще за часів Сіоранів. Латаний-перелатаний, просяклий індустріальними і харчовими запахами, він уже півтора століття був світом для десяти тисяч представників людської раси. Поселенці народжувалися в його темних кімнатах, жили, розмножувалися і помирали. На одного працездатного тіронійця виділялося не більше сорока кубічних метрів житлової площі плюс двадцять на утриманця чи малолітнього. І тільки державні чиновники високих ранґів мали право на шістдесят. Більшість колоністів Тіронії мешкали в малогабаритних житлових комірках, де висота стелі не перевищувала двох з половиною метрів. Величезний простір стерильних, добре вентильованих приміщень Ноланської резиденції Служби Запобігання наводив тіронійця на роздуми про розквітлу в Імперії соціальну несправедливість.
Алкоголь загострив тривожні передчуття комісара. Зловісні слова клонороба не виходили у Маркова з голови. «Настала ніч, уже настала ніч», — шепотів він. Йому рідко бувало самотньо, але сьогодні він відчував себе безнадійно загубленим у біло-сріблястих лабіринтах Столкінбаада. Він згадав, що Нолу в рекламних роликах називають «планетою розваг».
«Може, дівчат викликати? Нола вже третє століття славиться красивими клонками», — в пам'яті комісара виринула сцена з рекламного ролика: у басейні чотири оголені красуні бавлять туриста з ошаленіло-щасливим обличчям. «Він обрав для відпочинку ноланський готель!» — повідомляла та реклама.
Зробивши черговий ковток, тіронієць помітив: на вході до «червоної зони» виник силует людини, хиткий і нечіткий. Відділений від комісара миготінням силового поля і матовою поверхнею дверей-мембрани, силует здавався примарою. Він не наближався і не віддалявся, у цьому було щось дивне. Тут, у резиденції, всі пересування співробітників були підпорядковані службовій логіці й не передбачали подібної незавершеності дії.
«Щось нове, — подумав Марков, намацуючи в шухляді стола променеву зброю. — Чи то виманюють, чи то чекають на підкріплення».
«Ні те, ні інше», — промкнувся до комісарової голови тихий голос.
«Хто ти?»
«Я маю для тебе важливу інформацію. Але не можу увійти до «зони».
«Я ж чітко запитав: хто ти?»
«Тобі потрібна інформація про Тейсана. Я можу допомогти».
«Я викликаю охорону».
«Даремно».
Силует став зовсім прозорим, потім розчинився. До «зони» увійшли бійці охорони в супроводженні яскраво-червоного «павука».
— Викликали, комісаре?
— Хто стояв біля захисного бар'єру?
— Де, сіре? — перепитав охоронець.
— Біля вхідної мембрани «до зони». Хтось стояв. Тридцять секунд тому.
— Там нікого не було, сіре.
— Там хтось був.
Охоронець відкрив на зап'ясті правої руки екран, набрав код спостережних приладів, продивився записи.
— Нікого не було, сіре, — похитав головою охоронець. — Можете самі перевірити. Ось, дивіться, сіре, записи моніторів у коридорі «С2» за останні хвилини. Тут є записи у всіх діапазонах плюс параметри енергетичних полів.
Він протягнув прилад Маркову.
— Монітори здатні відслідковувати нанороботів?
— У коридорах, сіре, окрім звичайних спостережних приладів, встановлені спеціальні сканери для виявлення мікроінсайдерів і молекулярних псевдожиттєвих форм. Жоден із сканерів не здійняв тривоги. Вони перевіряють коридори й кімнати через кожні три хвилини. Це стандартна процедура, передбачена інструкціями щодо протидії ворожому проникненню. Ми тут уже тридцять років перебуваємо у військовому стані, сіре, — нагадав охоронець, — і постійно готові до «ситуації дев'ять»[68].
— Хто аналізує інформацію, отриману зі сканерів?
— Польові комп'ютери сегментів і стрижневий мозок резиденції. Інформація йде основним і резервним каналами. Аналізуючі блоки мозку також резервовані, оснащені пошаровими фільтрами і сингулярним контролем на оболонках. Іноді оператори проводять ручне сканування.
— Тоді що ж, по-вашому, у мене ґалюцинації?
— Ні, сіре. Вибачте, сіре.
— Ваші люди на цій планеті зустрічалися з такими формами ворожого проникнення, які ззовні схожі на примару або тінь?
— Ми, сіре, зіштовхувалися з різноманітними винаходами ворожих техніків, — ухильно відповів охоронець.
— Детальніше.
— Вам краще проконсультуватися про ментальні вторгнення з нашим головним техніком Айло. Вона має цілковитий доступ до бази даних про типи і різновиди ворожих проникнень… Про невдалі спроби ворожих проникнень, сіре, — виправився охоронець.
— Хай негайно зайде сюди.
— Буде виконано, сіре! Залишити вам для охорони кіборґа?
— Не треба. Не люблю червонопузих[69]. Поквапте техніка.
Головний технік Айло не змусила себе чекати. Не минуло і трьох хвилин, як комп'ютер «червоної зони» отримав запит щодо її пропуску. Марков підтвердив пропуск, захисна мембрана з тріщанням розійшлася, і до кімнати увійшла міцно збудована жінка середнього віку, в якій комісар безпомилково впізнав тіронійку. Виразні вилиці, високе пряме чоло, сіруватий відтінок шкіри, специфічна постава.
«Е, та ти ж наша дівчинка, — подумки посміхнувся комісар. — Але прізвище в тебе не тіронійське, ні. Ці чортові ноланці все закінчують на «о». У них і «Тейсанболон» вимовляється як «Тейсанболо». Та навіть якщо ти насправді «Айлон» чи «Айлор», все одно — не наше прізвище. А може «Айлов»?»
— Капітан-лейтенант Інгіра Айло! — відрекомендувалася технік.
— Комісар Рене Марков, полковник поліції. Присядь. Твої батьки з Тіронії?
— Моя мама тіронійка, сіре, — Айло глянула на комісара не без здивування.
— З якого поселення?
— Ліфанія-два, сіре.
— Ми з твоєю мамою майже земляки, Інгіро, — Марков поклав на стіл другу склянку і налив туди горілки. — Майже. Я з Наварії-п'ять. Від Ліфанії-два менше стандартної години на дискоїді. Ти взагалі коли-небудь бувала на Тіронії?
— Двічі.
— Вип'ємо за Тіронію, Інгіро. За нашу батьківщину вип'ємо. Шкода, що немає тут нашої горілки, людської. А це тутешнє пійло… Але добре, п'ємо, що є.
Головний технік слухняно випила слідом за комісаром. Марков із задоволенням спостерігав, як вона примружилася від незвичного відчуття в горлі, як несподівано почервоніли її тіронійські вилиці.
— А батько місцевий?
— Ні, сіре. Він землянин.
— То ти по батькові Айло?
— По батькові, сіре.
— А у матері яке прізвище?
— Кудраш, сіре.
— Кудраш? Так, це наше прізвище, корінне, — погодився Марков. — Кудраш, Пруш, Матіяш. Такі прізвища були у перших колоністів. Першим комендантом Тіронії був полковник Горацій Пруш. Вивчала історію?
— Я, сер, навчалась на Альфі.
— Батько із Землі, вчилася на Альфі, служиш на Нолі. Суцільний імперський космополітизм.
— Служу Імперії!
— Це правильно, Інгіро. Ми всі служимо Імперії… Так ось, техніку, навіщо я, власне, тебе викликав. Тут справи у вас дивні відбуваються, неправедні й неблагодатні справи…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника», після закриття браузера.