read-books.club » Сучасна проза » Хотин 📚 - Українською

Читати книгу - "Хотин"

145
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хотин" автора Юрій Володимирович Сорока. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 121
Перейти на сторінку:
люто зблиснув очима.

— А ти мені, козаче, у душу не лізь! Я собі сам суддя. І суддя немилосердний! Пам'ятаєш тих двох жовнірів, що до вас у ямі сиділи?

— Пам'ятаю, — озвався Андрій, — він непритомний був, коли їх забирали.

— Сусіди то мої, зі Збаража… Мусив дивитись, як із них жили тягнули… Прокльони! Чуєш, козаче! Прокльони їхні слухав, щоби ти тут зараз зі мною у каяку сидів. Не встиг я їх врятувати… Не встиг! Тепер скільки житиму… Камінь на душі тяжкий… А ти, запорожцю, мені в душу не лізь! Чуєш?!

Голос Гринька забринів, не ховаючись, над спокійним нічним плесом. Микита промовчав. Потім хотів щось сказати, але Максим схопив його за руку.

— Перестань, Микито. Так чоловік картається, а ще ти над душею…

Грицько вже кинув весло і обхопив голову руками. Глухо стогнав. Один грек щось запитав його, але той тільки відмахнувся. Потім заговорив сам до себе:

— Янек… Я ж з ним виріс… А він дивився мені в очі, коли помирав… О Боже всемогутній! Хіба можливо забути цей погляд? Хіба можливо коли-небудь це все забути?! Ми з його сестрою мали побратись… Яриночка моя, ясочко кохана, ти теж мене проклянеш, коли дізнаєшся…

Коли кат ламав йому кістки, він сказав… Ні… Я повинен жити! І щомиті повинен спокутувати цей гріх… Яке жорстоке це життя! Чому все це трапилося зі мною? Чим я прогнівив Отця Небесного?.. А втім, знаю! Коли віру їхню прийняв погану! Думав усіх круг пальця обвести, а воно он як… Не буває все малою кров'ю! Хитрий був Гриць Граб'янка, та не дуже розумний. Так ось воно що, панове запорожці!

Грицько глухо застогнав та вже більше не озивався. Сидів, обхопивши голову руками, й очманіло дивився перед собою. Мовчки сиділи й козаки, обдумуючи свою пригоду, дивного потурнака та чудесний порятунок із лап неминучої смерті. Лише чорні бородаті греки гребли, тихо занурюючи весла у темну воду. Спливали хвилини.

Нарешті попереду зліва, у темряві, замайоріли замкові мури. На небі, що сіріло, почали зникати зірки. Повернули до берега.

Коли човен шкрябнув об кам'янисте дно, зійшли у воду. Козаки з огидою покидали у Дністер турецькі халати і кауки. Залишилися лише у заляпаних кров'ю сорочках і шароварах, хоча було досить прохолодно. Спираючись на шаблі, полізли вгору…

На окопі полку Федора Білобородька вартові, відкривши роти, позирали на трьох укритих синцями і подряпинами братчиків, що в супроводі трьох турків наближалися до насипу.

— Стій, анафемські душі! Хто такі?

— Свої, січовики.

— А з вами хто?

— Турки! Хто! Хіба засліпило? Ведіть до полковника!

Двобій

Сагайдачний сидів у кріслі посеред гетьманського шатра і читав листа. Недбало покидані килими на підлозі й хутряні ковдри на похідному ліжку дратували гетьмана, але він вирішив не кликати джуру, доки не дасть відповіді. Лист був від митрополита Іова Борецького, і саме він дратував Сагайдачного найбільше.

У листі митрополит писав, що має великі сумніви щодо дотримання поляками своїх обіцянок, даних у Варшаві. Скасувати унію і встановити в Україні владу православної церкви, як було обіцяно, король не поспішає. Православних владик утискують у їхніх правах, а на його листи Варшава вперто не дає відповіді. Було над чим замислитися. Починалося те, чого Сагайдачний очікував, але у що не хотів вірити: шляхта ламала договір із козаками. Спочатку в одному, а потім хтозна… Пригадався Бородавка. Він про це завжди казав.

Гетьман зітхнув і відклав листа. Покликав писаря й почав диктувати відповідь. У ній обіцяв усіма силами сприяти початій ними справі з повалення в Україні Берестейської унії і зі свого боку натиснути на короля і шляхту. Обіцяв іще раз відправити послів до Варшави, щоб урегулювати релігійне питання та одержати певні гарантії. Висловлював подяку від усього Запорізького Війська за працю і вболівання за церкву православну…

Ні, нема віри, що подіє на панів-ляхів його піклування! Ще перед війною, коли трусили гаманами і не змогли знайти військо, ще тоді нічого певного не сказали. Самі лише запевняння у розумінні й сприянні. Невиразні обіцянки про всебічне обговорення проблеми, збору Сейму для цих слухань. Одне слово, чітко нічого не гарантували. Але і не відмовляли, ось у чому річ!

Сагайдачний розумів важливість відновлення в Україні православної ієрархії, але було щось іще важливіше. Настільки важливе, що він, будучи людиною надзвичайно розумною, зробив вигляд, що повірив усім цим обіцянкам. І це «щось» було загальним питанням про долю Війська Запорізького.

Поляки вже не один раз висловлювали думку про знищення козацтва, про жорсткі рамки, що в них хотіли поставити козаків. Найбільше це виявилося 1618 року, коли Сейм встановив кількість реєстру у три тисячі чоловік. Смішна цифра. Хтозна, якби Владислав тоді не потрапив у скрутне становище у Московії, може, Україна вже палала б у полум'ї громадянської війни… Але потрапив, і про козаків згадали. Тепер ось знову. Такі люди, як Ходкевич, Собеський та й сам королевич Владислав добре розуміють, кому завдячують за саме такий перебіг війни. Але чи знають це у Сеймі, чи розуміє Сиґізмунд?

Усе ж це було єдиним виходом для козацтва — подати руку допомоги Речі Посполитій, і Сагайдачний свідомо вдався до таких заходів. Тепер ще раз і ще думав: чи правильно вчинив? Бородавка, наприклад, був проти, а якщо покласти руку на серце, Сагайдачний знав: без його, Сагайдачного, підтримки опозиція Бородавку не скине.

Особливо тривожним дзвоником пролунало повідомлення своїх людей у польському командуванні: Ходкевич робив спроби знестись із турками за його спиною. Що це? Зрада? Ні, це не може бути правдою. Але все ж вирішив написати листа ще й Ходкевичу: що робив у нього Костянтин Вевелі? Доповідали, що він прибув до поляків із ворожого табору за дорученням волоського воєводи Радула. Ні, лист не вирішить справи. Сагайдачний широко розписався на листі, адресованому митрополитові, і писар пішов. Викликав джуру. Стрункий козак витягнувся, очікуючи наказів.

— Давайте коня. І приберіть тут, дивитися не можу… К бісу ці мазі! — рукавом скинув із різьбленого столика міхурці з ліками.

Вийшовши, виліз на коня. Краєм ока побачив, що до нього наближається кілька полковників. Серед них був і Семен Шило. Зачекав, поки підійдуть.

— Що у вас, пани полковники?

Усі похмуро мовчали. Гетьман звів брови.

— Ну?

Від Сагайдачного не сховалося те, що полковники були не на жарт стривожені. Що це? Невже голодний бунт?

— Кажіть, про що йдеться! — повторив він.

— Козаки неспокійні, ясновельможний пане, — озвався першим Зискар. — Кажуть, ляхи зраду замислили.

— Полки, як вулики, ваша ясновельможність, — додав Цецюра Севрюк. — Гудять,

1 ... 71 72 73 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хотин"