Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– Пане Вишневецький, – озвався Домінік Заславський. – Я прожив життя, і повірте мені, кохаю ойчизну не менше за вас. Скажіть, невже вас не наводять на думки легковажні вчинки Стефана Потоцького у битві при Жовтих Водах і його батька при Корсуні? Адже, на мою думку, Корсунська трагедія відбулася тільки завдяки тому, що коронний гетьман дав можливість заманити себе в пастку. Прошу вас, не поспішайте з висновками, на шальках терезів лежить доля Речі Посполитої.

Вишневецький у відповідь теж дещо притишив гонор:

– Пан Домінік може бути впевнений – усе, що робиться мною, робиться задля її блага!

– Ось і добре, панове, – зробив підсумок Миколай Остророг. – Давайте ж тоді кожен скаже, як, на його думку, ми повинні вчинити, і наведе аргументи на користь саме такого рішення. Почнемо з вас, ясний князю.

Вишневецький схилив голову на знак згоди, кілька хвилин помислив і почав промову голосом талановитого оратора:

– Почнемо з того, панове, що згадаємо давнину і наших славетних предків, а також події не такі вже й давні. Хоча б проводячи паралель від щасливої для наших прадідів битви при Ґрюнвальді, до Кумейок і Боровиці. Скажіть, хіба не пасивна тактика, обрана магістром Тевтонського ордену Ульріхом фон Юнґінґеном, дозволила нашим предкам Володиславу II і князю Вітовту оточити лицарів ордену і здобути перемогу? Саме вона! А війна з тевтонцями у той час була для Польщі зовсім не простою справою. Хіба не атаки польського лицарства зупинили навалу Османів під Хотином?

– Але під Хотином ми перебували у глибокій обороні! – заперечив Заславський. – І це не дивно з огляду на те, що турки переважали нас кількісно в багато разів.

– Саме так, князю, але погодьтеся, поляки не дали туркам ступити ногою за периметр свого табору, натомість самі вдалими атаками змусили відступити чвертьмільйоне військо. Можемо згадати також битву під Кумейками, де ми розірвали табір реблізантів, невпинно атакуючи, а вони нічого не могли вдіяти, хоча і заховалися, немов пацюки, за окопом і рядами возів. Таких прикладів безліч. Крім того, погодьтеся – сидіти і очікувати, доки на нас нападуть, це принизливо! А що як Хмельницький обійде наш табір та займеться грабунком воєводств польських? Його армія дуже швидко може перетворитися на безліч загонів, як ми вже це бачили раніше. Тож, на мою думку, потрібно знищити їх, доки вони разом, в одному місці. Маю надію, броня шляхетного лицарства зможе протистояти колам та сокирам бидла навіть там, де поле бою не найкраще для проведення битви.

З-за парусинових стін шатра, із середини обшитого важкими хвилями оксамиту, до присутніх донісся неясний шум і віддалені голоси. Схоже було на те, що десь на іншому кінці табору великий натовп людей хвилюється і наповнює вечірнє повітря розмаїттям тисяч голосів. Осинський прислухався.

– Не можу зрозуміти, звідкіля цей шум? – задумливо мовив він, але Вишневецький і оком не повів.

– І не треба мені наводити прикладом Корсунь, панове! У тій поразці цілком винен Миколай Потоцький. І якби кляте бидло не попалило всі човни, пороми і плоти Дніпром аж до Любича, цілком ймовірно, що я би зміг вирішити на нашу користь ту нещасливу потребу. У мене все, шановне панство! – Вишневецький відкинувся на спинку крісла і підніс до рота келих з напоєм.

– Які ще будуть думки, ясне панство? – подивився на Осинського, Конєцпольського і Заславського Остророг.

– Князь Ієремія настільки влучно і повно обмалював нам необхідність рухатися назустріч Хмельницькому в Пилявці, що мені просто нічого добавити! – заявив Конєцпольський. – Я й раніше притримувався такої точки зору, що нам нічого робити в Костянтинові, адже тут так нудно! Тепер мушу визнати, що моя впевненість у правильності такого рішення, завдячуючи вам, князю, набула вигляду остаточного рішення. Я за те, щоб йти на Пилявці.

– Ви, пане Осинський? – поглянув на Заславського Остророг.

Цієї миті ревіння натовпу за межами намету посилилось, і до нього долучилися кількадесят мушкетних пострілів.

– Але що це?! – блимаючи очима на співрозмовників, налякано вимовив Осинський. – Невже жовніри перепилися? Вони лементують так, що…

– Ви когось боїтеся, перебуваючи у власному таборі, пане Осинський? – не дав йому договорити Вишневецький.

– Річ не в тому! – обурився литовський обозний. – Але такий лемент у таборі мусить мати причини! А якщо вони є і невідомі рейментарям, це тривожніше вдвічі!

– Ми зараз про все дізнаємося, – Остророг махнув рукою своєму секретареві. – Можливо, жовнірство дійсно перепилося. Якщо це так, клянуся святим Бенедиктом, багато хто з них буде гойдатись на шибениці! Але я все ж хотів би вислухати думку пана Осинського, адже йому, як і решті панів комісарів, сейм доручив командування військом, отже, його думка має велику вагу.

– Моя думка, як, до речі, і думки більшої частини призначених сеймом радців, схожа з позицією, що її озвучив тут щойно князь Домінік Заславський, – різко випалив Осинський.

– Ну от, все і зрозуміло, – підвів підсумок Заславський. – Залишилося лише вислухати вашу точку зору, пане Миколай.

Остророг відкрив було рота для відповіді, але не встиг вимовити жодного слова – до шатра разом з подувом холодного пронизливого вітру увірвалося кілька постатей. Ними виявилися сеймові комісари Жоравинський, Білецький і Пілсудський. Дихаючи, як ковальські міхи, гладкий Пілсудський наблизився до столу, за яким сиділи рейментарі, і голосно сказав:

– Біда, панове командири! Військо на порозі конфедерації!

Запанувала гнітюча мовчанка, нікому не треба було пояснювати, що таке конфедерація жовнірів і до чого вона може призвести саме зараз, перед загрозою стотисячної козацької армії. За хвилину опам'ятався Заславський:

– Але, проше панство, чого вони вимагають, невже утримання? Адже їм заплачено золотом!

– Питання про грошове забезпечення не стоїть, ясновельможний князю, – схилив голову Жоравинський, – вони викликали до кола всіх призначених сеймом радців і кличуть вас, панове рейментарі. Нас всіх звинувачують у зраді та боягузтві!

– Що-о?! – заревів Конєцпольський.

– Неймовірно! – Остророг схвильовано витер хусточкою чоло і невідомо навіщо витяг з кишені кунтуша лорнет у срібній оправі.

– Але чому? – промимрив Осинський.

– Кимсь розповсюджені чутки, що після сьогоднішньої наради панів провідців буде оголошено у війську про влаштування табору під Костянтиновом і очікування на переговори з Хмельницьким на запропонованих бунтівником умовах. Жовніри, як, утім, і шляхта, вимагають одного – йти на Пилявці і дати битву замість принизливих переговорів з їхніми вчорашніми хлопами.

Цілу хвилину ніхто не знаходив що сказати. Ревіння натовпу за стінами шатра поволі ставало оглушливим. Серед нього вже навіть можливо було розібрати окремі голоси, які повторювали