Читати книгу - "Урізька готика"

темніше ставало надворі, тим неспокійніше поводив себе Петро. Чим буйнішими ставали веселощі, тим більше хмурнів Петро на виду[312], бо люди, котрі сиділи довкола нього, не були обтяжені сумлінням. За собою мали гріхи, але то все були гріхи прощенні. І ніхто не міг знати, що не туга за рідним селом гризе Петра, а жаль за навіки загубленою душею. «Втопив’єм си[313], - думав чоловік, — і вже не виплину.» Стрівся очима з Орком: «Волів би-с умерти в материній утробі, ніж маєш потинати людей». А той відповідав йому поглядом: «Треба було перше помститися за смерть свого вітця, а не полишати то на мене!» «Дивися, який мудрий зробився з чужої мудрости!» Син у відповідь посміхався і очі мав уже не мамині, лагідні сиві, а темні й зимні, як лід.

…Врешті скінчились одні проводи, почались інші. Глухої ночі в лозах опирі пили горівку й закушували печеною гускою.

— Аби вам там так добре велося, як рибі у воді!

І пхали Оркові в кишеню дрібні гроші, аж тяжка стала.

— Аби-с, хлопче, найшов собі файну жінку! І слухай Старшого!

Петро, вже зовсім п’яний, гнівався, що не казали слухатися передовсім його, відвертав лице.

— А, може, лишитеся? Будете мати всьо…

— Завше можна вернутися назад. Тепер маєте велику родину, не будете самі…

Сліпий Матій грав на скрипці й опирі скакали довкола вогню, обійнявшись за плечі. П’яний Петро схилився на груди старій бабі й одно питався:

— Скажіть мені, цьоцю, потяв я їх чи не потяв?

— Потяв, синку, потяв. І так хитро, що ніхто не здогадався!

— А поліція?

— Ніби наших в поліції нема! А скажи мені, Петрусю, чи жаль тобі тих, кого-с потяв?

— Трохи жаль.

— Ха-ха! — реготалась баба. — А тата свого не жаль і вуйка?

— Та жаль, цьоцю.

— То си випиймо, аби-с не жалував більше нікого!

Випили ще.

— Ну, то як, далі тобі жаль?

— Вже менше, але жаль. Чому то так, цьоцю?

— Бо ми люди, й не можем жити цілком без серця. А вже, коли нібито вмремо, тоді стане легше.

— Як когось не хочеш, — повчав Орка хлопець-десятиліток, — возьми глини з його сліду й кидай у огонь. Тільки нам ще невільно таке робити.

— Чого? Того, що ми ще діти?

— Ні, бо тілько старший знає, кого не жаль. Ми з татом теж би їхали до Америки, та мамунця не хоче. Треба чекати, доки не вмре. То недовго, бо має сухоти…

— Я свою маму любив, — зітхнув Орко. — І не поїхав би до Америки, аби[314] лиш вона й Орися жили…

— Зразу видно, який з тебе опир! В усьому винний твій тато, що не дав набратися сили.

— Лиши мого тата в спокої! — визвірився Орко, і враз усе стало йому противне: і співи, і танці.

— Тихо! Тихо! Зближається година! — почулися голоси.

Останньою замовкла скрипка, ніби їй струни урвались. Усі стали в коло. Старшому піднесли келішок, до половини наповнений горівкою. Він вийняв з кишені шило, вколов собі палець на правій руці й видусив з нього пару крапель крові.Далі інші так само дали свою кров. Тоді Старший поважно мовив:

— Пиймо, браття і сестри, абись-мо трималися вкупі, і аби крові у шклянці було більше, а горівки — менше.

Кожен мусив надпити горівки, змішаної з кров’ю. Оркові було спершу бридко. Він бачив, як тато тихцем виплюнув горівку з кров’ю у руку.

Як вернулися з лозів додому, не пам’ятали обоє. Коли Петро відкрив очі й побачив світло дня, усе йому видалось страшним нелюдським сном. Він устав, зняв зі стіни образ Спасителя, а той розпався у нього в руках, і з трухлявої деревини посипались дрібні чорні жуки. З переляку чоловік кинув образ на землю. Потім обережно підняв ті дві половини, поклав у піч, бо старі образи не викидали, а палили. І поставив варити горнець з бульбою на снідання і в дорогу.

Що розповів фотограф Юліан Влодкові, коли приїхали до Дрогобича

- Усі ці роки мені здавалось, що коли ми обидва вийдем з тої війни живими, то мусимо зустрітись. Доля часом навіщось зводить людей, і не давши їм вислухати одне одного, розводить. Так, я колись бачив у Швейцарії дівчину, на людній вулиці. Йшла мені назустріч і щось у ній було, чого не можу забути дотепер. Її світлий образ став для мене скарбом, хоч більше ніколи її не бачив. Людська природа така недосконала, і сю недосконалість може компенсувати лише глибина почуттів.

Війна дає змогу відчути сю глибину, а потім одним махом перекреслити лінії долі. Я відкрив се на обличчях убитих і поранених. Єдине, чого я ніколи не робив: — се знімати страти полонених, дезертирів і мародерів, хоча останні видавались мені взірцем упадку людяності, і їх на війні було більше, ніж дезертирів та героїв. Мене мобілізували на війну, і моє ремесло, можливо, врятувало мені життя. Добре те ремесло, що однаково добре служить війні та миру…

Так-от, Влодку, се трапилось в Італії, поблизу Падуї. В околицях була битва, і ми прибули після неї. Снаряди й кулі пошкодили чимало прегарних старовинних будівель, та я не смів їх фотографувати, бо се були наші снаряди. Та й на тлі смутної руїни не хотілося скидатись безсоромним газетярем, що вийшов на полювання. Я — старомодний чоловік, котрий шанує жінок і священиків. Є речі, яких би я не фотографував нізащо, бо вони не заслуговують того, щоб на них дивитись. Не тому, що я боюсь ханжества і фарисейства: мені самому не хочеться на таке дивитись.

Затишшя на війні цінуєш. Ніби заново пізнаєш запахи, кольори… Я блукав по місті, надибуючи речі, несумісні з вулицею: побиті дзеркала, дитячі забавки, ліжка й посуд. Так я добрів до цвинтаря, що, здавалося, жив своїм окремим життям. То був гарний старовинний цвинтар, зарослий жасмином і бузком, що якраз цвіли, але у повітрі витав запах пороху й диму. Я сів на потріскану кам’яну лаву, над якою нависали грона бузку. Час на цвинтарі минає непомітно. Я думав, що мене ніхто не бачить, напевно, так воно й було. Весняне сонце розморило мене, і я задрімав на хвилю, а прокинувшись, пішов не у той бік. Тим часом почало смеркати Я мав тоді дивне переконання, що, оскільки, не є вояком, бо не ношу зброї, то можу вільно ходити в окупованім місті, і ніхто не повинен вважати мене за ворога. До того ж я досить пристойно знав італійську мову і цікавився