Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

— Мене звуть Елізабет Грейсон.

Запала мовчанка… дуже дивна мовчанка. Якусь мить чоловік мовчки дивився на неї. Потім чемно запропонував їй сісти.

— Я чекаю на панну Ширлі, — пояснила дівчинка. — Вона пішла поговорити з пані Томпсон щодо вечері до зборів Спільноти милосердя. А коли вона повернеться, ми підемо вдвох на край світу.

«Спробуйте тоді вкрасти мене, пане циган», — подумалося їй.

— Авжеж. Але тим часом ти можеш гарненько розташуватися тут. І я мушу прийняти свою гостю, як належить. Чого б тобі хотілося? Кіт пані Томпсон, певне, щось нам приніс.

Елізабет сіла. Вона була дивно щаслива й почувалася, як удома.

— Я можу попросити все, чого хочу?

— Безперечно.

— Тоді, — урочисто мовила Елізабет, — я хочу морозива із суничним варенням.

Чоловік подзвонив у дзвоник і віддав наказ. Так, це, безсумнівно, було Завтра! Морозиво із суничним варенням не з’являється в такий казковий спосіб у Сьогодні — байдуже, приносить його кіт чи хтось інший.

— Ми залишимо трохи й для твоєї панни Ширлі, — сказав чоловік.

Вони одразу стали добрими друзями. Чоловік говорив небагато, зате часто позирав на Елізабет, і лице його світилося ніжністю, якої досі дівчинка не бачила навіть в очах панни Ширлі. Вона відчувала, що подобається йому, і була певна, що й він подобається їй.

Аж ось він визирнув у вікно й підвівся.

— Здається, мені час іти, — мовив чоловік. — Твоя панна Ширлі вже вертається сюди, тож ти будеш не сама.

— А ви не хочете познайомитися з панною Ширлі? — запитала Елізабет, облизуючи ложку, щоб не пропала жодна крапля варення. Бабуся й Жінка померли б від жаху, уздрівши таке.

— Іншим разом, — відповів чоловік.

Елізабет зрозуміла, що він не має наміру вкрасти її, і відчула найдивніше, незбагненне розчарування.

— На все добре й дякую вам, — чемно мовила вона. — Тут, у Завтра, дуже гарно.

— У Завтра?

— Так, це Завтра, — пояснила Елізабет. — Я завжди хотіла потрапити в Завтра — і ось потрапила.

— О, розумію, — відповів чоловік. — На жаль, мушу зізнатися, Завтра мене мало цікавить. Я хотів би опинитися в Учора.

Маленькій Елізабет стало жаль його. Невже він нещасливий? Та як можна бути нещасливим, коли живеш у Завтра?

Доки панна Ширлі веслувала, Елізабет сумовито озиралася назад, на Летючу Хмару. Коли вони вийшли з густого прибережного ялинового гаю на битий шлях, дівчинка востаннє озирнулася на неї. Із-за повороту на шаленій швидкості вилетіла бричка — очевидно, візник зовсім не міг дати раду з кіньми.

Елізабет чула крик панни Ширлі…

13

Кімната дивно гойдалася. Меблі кивали й підстрибували. Ліжко… як вона опинилася в ліжку? Хтось у білім чіпці щойно вийшов за двері. Що це за двері? Яке незвичне відчуття в голові. Звідкись лунали голоси… стишені голоси. Їй не видно було, хто там розмовляє, та вона відчувала, що це панна Ширлі і той чоловік.

Про що вони говорять? Елізабет чула тільки окремі слова, що вряди-годи випорхували з потоку тихої розмови.

— Ви справді..? — панна Ширлі здавалася дуже схвильованою.

— Так… ваш лист… пересвідчитися… перш ніж їхати до пані Кемпбелл… Летюча Хмара — це літній будинок нашого управителя…

Якби ж лише кімната припинила гойдатися! Речі в Завтра так дивно поводилися. Якби можна було озирнутися й побачити їх… І Елізабет протяжно зітхнула.

Тоді вони підійшли до її ліжка — панна Ширлі й той чоловік. Панна Ширлі, висока й біла, схожа на лілею, стояла з таким виглядом, наче щойно пережила якесь жахіття, проте сяяла якимсь внутрішнім світлом, що зненацька влилося в кімнату разом із відблиском призахідного сонця. Чоловік усміхався їй. Елізабет відчула, що він дуже її любить, і що їх пов’язує якась таємниця — ніжна й дорогоцінна. Вона збагне її, щойно навчиться мови, якою говорять у Завтра.

— Тобі вже краще, мила? — запитала панна Ширлі.

— Я хвора?

— Тебе збила бричка на дорозі до гавані, — відповіла панна Ширлі. — Я… я була недостатньо метка. Я думала, що ти загинула. Я привезла тебе в човнику назад і твій… цей пан викликав по телефону лікаря й доглядальницю.

— Я помру?

— Ні, звісно ні, маленька. Ти тільки сильно забилася, і невдовзі одужаєш. І… Елізабет, мила, це твій тато.

— Тато у Франції. Я теж у Франції? — Елізабет нітрохи не здивувалася б, якби так і було. Хіба ж вона не в Завтра? Крім того, усі речі й досі ще гойдалися.

— Тато зовсім навіть тут, моя хороша, — у нього був такий чудовий голос. Можна було любити його за сам лише голос. Він нахилився й поцілував її. — Я приїхав по тебе. Більше ми не розлучимося.

У дверях знову постала жінка в білім чіпці. Елізабет відчула, що коли хоче сказати щось — мусить зробити це перш, ніж вона зайде в кімнату.

— Ми будемо жити разом?

— Завжди, — відповів тато.

— А бабуся й Жінка житимуть із нами?

— Ні, — запевнив тато.

Золоте призахідне сонце блякло; доглядальниця вже сердилася, та Елізабет було байдуже.

— Я знайшла Завтра, — мовила вона, коли доглядальниця кивнула татові й панні Ширлі, щоб вийшли.

— Я знайшов скарб, яким володів, сам не знаючи про це, — мовив тато, щойно за ним зачинилися двері. — Я ніколи не зможу віддячити вам як слід за той лист, панно Ширлі.

«Отак, — писала Енн увечері Гілбертові, — таємнича дорога привела маленьку Елізабет до щастя й нового життя».

14

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок (востаннє),

27 червня

«Коханий,

я підійшла до нового повороту на шляху. Багато листів я написала тобі за минулі три роки в цій старій башті. І сьогодні я пишу тобі востаннє — а потім довго-довго не матиму потреби в жодних листах. Усього за кілька тижнів ми будемо належати одне одному довіку. Ми будемо разом. Подумай, коханий, — бути разом, розмовляти, гуляти, снідати, мріяти, будувати плани разом, розділяти найчарівніші миті життя, перетворювати дім нашої мрії на рідний дім. НАШ дім! Хіба це не звучить „предивно й таємничо“,[56] Гілберте? Усе життя я зводила уявний дім, а тепер він стане реальністю. Що ж до того, з ким я хочу жити в домі своєї мрії… але про це трохи згодом.

Спершу три роки здавалися вічністю — і ось вони безслідно минули. Це були три дуже приємних роки, за винятком тих перших місяців, що зіпсували мені Прінгли. Потім життя текло, мов золота ріка щастя. Давню