Читати книгу - "Мати все"

– Я залишу вас…

– Так… – мила жінка легко підхопилася, пішла до Ліди. – Привіт…

Ліда завмерла і прошепотіла:

– Ви моя мама?

– Ні, дорогенька, ні… – мила жінка всміхнулася привітно, обійняла Ліду. – Зараз я тобі все поясню…

Ліда кивнула головою, мовляв, добре, та перед очима вже стояла зла Аська Авдєєва, бризкала на Ліду слиною: «Та кому ти всралася, Лідко! Ти всцикаєшся й досі!»

Мила жінка посадовила Ліду на шкіряний диван, що він по краю весь мідними гвіздками був утиканий, присіла поруч.

– Чекаєш на них? – спитала обережно.

Ліда закам’яніла. От розуміла – треба кричати: «Так! Чекаю! – Та щелепи самі собою зціпилися. – Тільки би мені тут не розревітися. Бо тих, хто весь час реве, теж не беруть!»

– Вони зуміли вирватися до тебе, – сказала мила жінка, і Ліда забула про все: про страхи, Аську Авдєєву, сльози, що взялися звідкись, біль у щелепах, про пальці, що аж заніміли в кулачках.

– У мене і тато є? – прошепотіла насторожено і вперше подивилася милій жінці в очі. Із тих очей до дівчинки – тільки добро. Такі очі не брешуть.

– Звичайно, дорогенька, – усміхнулася жінка.

– А де вони?

– Уже мчать до тебе.

– А де вони були?…

Мила жінка обійняла дівчинку. Заговорила тихо і сумно, ніби переповідала правдиву гірку казку, яку прочитала тільки-но, і так вона її вразила, що аж серце розболілося.

– Твої батьки – лікарі, Лідочко. Коли ти народилася, їх відправили в далеке відрядження. В Африку. Дітей туди брати не можна було. Там війна. І страшні хвороби. Твої відважні батьки лікували в Африці людей, рятували їхні життя. Твої мама і тато сподівалися, що пробудуть у далекому краї рік, не більше, та повернення додому все відкладалося, а вони… Вони так страждали без тебе, Лідочко. І написати тобі звідти не могли. І приїхати. Тільки передавали через знайомих передачі для своєї донечки і мріяли скоріше повернутися додому. Кілька разів вони писали своєму начальству листи з проханням дозволити їм повернутися, та – марно. І тоді… Тоді твоя мама пішла на хитрість. Вони з твоїм татом вирішили, що народять ще одну дитину. Бо з дітьми в далекій небезпечній Африці спеціалістів не залишають. Їх терміново відправляють додому. – Жінка замовкла, насторожено глянула на дівчинку. – Так вони і зробили…

Ліда зачаровано слухала тиху оповідь. Поворушитися боялася. Так он які в неї батьки. Мама… І тато є.

– А вони… уже приїхали? – прошепотіла напружено.

– Тато тут… У сусідньому кабінеті…

– А мама?

– А мама з маленьким братиком Платоном із нетерпінням чекають на тебе вдома… Твоя мама дуже виснажена пологами. Вона поки не може багато ходити. Їй потрібен відпочинок. Та вона не шкодує. Адже вона зробила це заради тебе, дорогенька. Щоб урешті забрати тебе у сім’ю. Ти потім… не забудь про це. – Мила жінка замовкла, прискіпливо подивилася на закляклу дівчинку. – Ти мене чуєш, дорогенька?

Лідочка чула і не чула. Одне розуміла: у неї є мама. Саме – мама. Тато – теж велике щастя, але мама… важливіша, потрібніша…

– Ти мене чуєш, дорогенька? – повторила мила жінка.

Ліда кивнула… Жінка погладила дівчинку по чорних довгих косах, взяла за зап’ясток так ніжно, що кулачок сам собою розтиснувся.

– Ходімо, дорогенька… Тепер я познайомлю тебе з татом…

Ліда слухняно підвелася, та йти не змогла. Стояла біля шкіряного дивана директора Пердуна, тремтіла і з жахом усвідомлювала – зараз вона впісяється. Упісяється знагла, і ця мила жінка гидливо зморщить носик, затулить його двома пальчиками, вигукне: «Фі! Та вона впісюється!»

Та жінка обережно поклала долоні на Лідині плечики, повернула дівчинку на диван.

– Сиди, дорогенька… Зараз я повернуся.

Потім багато разів Ліда Вербицька намагалася детально пригадати ту першу зустріч із татом, та картинки рвалися шматками, заливалися рясними сльозами, що й не роздивитися.

…Тихо. Ось вона сама у кабінеті директора. Сидить, шкрябає нігтями мідні гвіздки дивана, очі – на двері. Ось двері розчиняються. На порозі стоїть геть спантеличений немолодий мужчина – окуляри на носі, борода скуйовджена. Губи тремтять, а руки… Руки безпорадно смикають краватку. Поруч мила жінка. Здається, тільки в неї в цю мить із головою все гаразд. Підштовхує мужчину до кабінету.

– Петре Григоровичу, прошу, ви вже якось угамуйте хвилювання, бо вашій доньці важче…

Мужчина слухняно киває, кидає на Ліду напружений погляд і раптом біжить прямо до неї. Падає на коліна перед диваном, зриває окуляри і його очі – просто навпроти Лідиних очей.

– Лідочко, Лідочко… – белькотить. Хапає Лідину долоньку і цілує, цілує…

– Петре Григоровичу, як же Лідочка на вас схожа! – чути голос милої жінки. – Ну викапана! Викапана…

Мужчина не чує. Він раптом завмирає, безпорадно дивиться на закляклу, перелякану дівчинку:

– Прости мене! Прости мене, дитино…

– Лідочко! Та скажи хоч що-небудь, дорогенька, – мила жінка поруч. Уміло керує процесом, ніби не вперше.

– Добре… – шепоче Лідочка, і мужчина геть втрачає розум. Він сидить просто на дерев’яній підлозі директорського кабінету і, не стидаючись, гірко плаче.

До кабінету входить директор, за ним Лариса Дмитрівна. Вихователька жестом кличе Ліду до себе:

– Ходімо, Лідо. Збереш свої речі.

А Ліда не може встати, бо під нею, на директорському шкіряному дивані, мокра калюжа, і труси мокрі, а поряд він… тато, і як він зараз це побачить…

– Ходімо, Лідо, – повторює Лариса Дмитрівна.

– Що з тобою, дорогенька? – встрягає мила жінка.

– Я піду з… дочкою, – говорить мужчина, простягає до Ліди руку, та дівчинка затято вчепилася в диван і, здається, ще мить – упаде на той диван і не підніметься.

– Шановні! Прошу, не хвилюйтеся. Залиште нас із Лідою на хвилинку, – Лариса Дмитрівна спокійно йде до дівчинки, на ходу жестом показує на двері мужчині з бородою, милій жінці і самому директору Пердуну, і, коли ті слухняно виходять, Ліда подається до виховательки і відчайдушно шепоче:

– Ларисо Дмитрівно… Я всцялася…

– Знімай труси, – командує Лариса Дмитрівна. Зриває з шиї красивий квітчастий шалик, і поки Ліда тремтячими руками знімає мокрі труси, витирає мокру пляму на директорському дивані. Потім загортає Лідині труси в шалик, озирається і… вкидає все те у великий спортивний кубок, що стоїть на підвіконні директорського кабінету.

– Все гаразд? – питає дівчинку.

Ліда киває. Лариса Дмитрівна раптом присідає перед Лідою навпочіпки, бере за плечики, дивиться у вічі:

– Попервах буде важко, – пояснює спокійно. – Коли тобі щось буде незрозуміло