Читати книгу - "Останній з могікан"

Майже хвилину ці завзяті сміливці невідривно дивились лице в лице, і ані в жодного запеклий погляд не змигнувся. Анкес випростався, і ніздрі його затремтіли, як у тигра перед стрибком. Але вся його постава таку твердість і незламність виявляла, що він здавався живим втіленням бойового божества свого племені. Натомість обличчя Магуа показалося рухливішим, і поволі зухвальний вираз на ньому заступила хижа радість. Із самої глибини грудей вирвався голос його; коли він викрикнув грізне ім'я:

— Стрибкий Олень!

Почувши це кожному відоме наймення, геть усі посхоплювалися на ноги, і на якусь часину стоїчну стриманість тубільців цілковито зборов подив. Усі в один голос повторювали це ненавидне, а водночас і поважане ім'я, аж почули його й надворі. Луною підхопили його жінки та діти, що товклися побіля хатини, і слідом за цим розляглося жалібне й пронизливе їхнє виття. А між вояків збудження тим часом уже ущухло. Всі посідали на свої місця, наче присоромлені власною нестриманістю, і тільки виразисті погляди ще довго раз у раз оберталися в бік цього бранця, що так часто доводив свою мужність у боротьбі з найславнішими гуронськими войовннками.

Анкеса втішила ця перемога, але радість свою він виявляв лише спокійною осмішкою — ознакою зневаги, спільною для всіх часів і народів. Магуа спостеріг цей вираз і, піднісши руку, погрозився нею бранцеві. Легкі срібні оздоби в нього на руці задзеленькотіли, коли він мстиво вигукнув по-англійському:

— Ти помреш, могіканине!

— Цілющі води ніколи не повернуть до життя мертвих гуронів, — відповів на це Анкес мелодійною мовою делаварів. — Бурхлива річка обмиває їм кістки. Гуронські чоловіки — баби, а жінки їхні — сови. Іди склич усіх собак гуронських, хай побачать вояка. Мене нудить від смороду полохливої крові.

Останній натяк допік гуронів до живого.

Багато їх розуміло бранціву мову, поміж ними й Магуа. Цей хитрий індіянин зараз же поспішив скористатися моментом. Скинувши з плеча легкий шкіряний плащ, він простяг уперед руку й дав волю своєму буйному й небезпечному красномовству. Дарма що вплив Магуа на одноплемінців і підупав через випадкову його слабовільність та відхід від свого племені, мужність його, як і слава доброго промовця, були незаперечні. Ніколи йому не бракувало слухачів, і рідко траплялося, щоб не навертав він їх на свій бік. Цим же разом ще й жага помсти підсилювала природний його хист.

Він згадав про напад на острівець при водоспаді Глен, про загибель своїх товаришів, про втечу найгрізніших їхніх ворогів. Потім змалював той пагорок, куди він допровадив був бранців. Ані словом не згадавши про власні брудні заміри щодо дівчат, яким не судилося здійснитись, він зупинивсь на тому, як несподівано наспів на них Довгий Карабін і як прикро скінчилась ця пригода. Тут Магуа розглянувся і примовк, — мовляв, щоб ушанувати пам'ять загиблих, хоч насправді лише задля певності, чи вплинув початок його промови. Як звичайно, погляди всіх прикуті були до нього, кожне завмерло в напруженій увазі.

Тоді Магуа стишив голос, досі дзвінкий, чіткий і дужий, і заговорив про заслуги полеглих. Не було пропущено жодної з чеснот, поважаних у індіян. Один славився вдатністю у ловах, інший невтомний був, переслідуючи ворога. Цей був хоробрий, а той щедрий. Словом, звертаючись до цього нечисленного племені, він знаходив такі струни, з яких кожна будила відгук у чиємусь серці.

— Чи ж кістки моїх юнаків спочивають на цвинтарищі гуронів? — сказав він під кінець. — Ви знаєте, що ні. Духи їхні відійшли до привхідного сонця й перебираються через велику воду в край щасливих ловів. Але вирушили вони без харчу, без рушниць та ножів, без мокасинів, голі й убогі, як і в світ прийшли. Чи ж так має бути? Невже їхні душі добудуться до країни справедливості, як голодні ірокези чи полохливі делавари? А чи мають вони зустріти своїх друзів зі зброєю в руках і і одежею на плечах? Що подумають наші батьки про плем'я вайандотів? Вони глянуть на своїх дітей суворим оком і скажуть: «Забирайтесь геть. Це якісь чіпевеї прийшли, вдавши з себе гуронів». Браття, ми не повинні забувати мертвих; червоношкірий завше пам'ятає! Ми так обтяжимо спину цього могіканина, що він аж схитнеться від наших щедрот, і відішлемо його вслід за моїми юнаками. Вони волають до нас о поміч, хоч ми й не чуємо їх. Вони кажуть: «Не забудьте нас». І коли вони побачать, що дух цього могіканина, тягарем обважений, поспішає за ними, вони переконаються, що ми їх не забули. Тоді вони будуть щасливі, і наші діти скажуть: «Так чинили наші батьки для своїх друзів, і так ми чинім для них». Що там англієць! Ми забили їх багатьох, але земля не вдовольнилася тією кров'ю. Тавро на імені гурона можна змити лиш індіянською кров'ю. Делавар цей мусить померти!

Ця ревна промова, так запально виголошена, та ще й з характерною для гуронів піднесеністю, ледве чи могла схибити. Магуа добре вмів грати і на природних нахилах, і на забобонах своїх слухачів, так що вони, й без того призвичаєні приносити жертви пам'яті загиблих, тепер у жадобі помсти втратили всяку подобу людяності. А надто ж один з вояків, дикий та лютий виглядом, гарячково вслухався в промовцеві слова. Обличчя його змінювалося з кожною новою емоцією, аж урешті застиг на ньому вираз смертельної озлоби. Тільки-но Магуа скінчив, як він зірвався на ноги і з диявольським вереском замахнув томагавком, що зблиснув у світлі смолоскипа.

Рух індіянина й крик були занадто несподівані, щоб словом далося стримати його від кривавого заміру. Здавалося, що це блискавка виприснула йому з рук, але в ту ж саму мить дорогу їй перетяла якась темна смуга — рука Магуа, котрий простяг її відвернути удар. Швидкий цей рух не запізнів: гострий топірець стяв тільки бойове перо, що прикрашало жмут волосся на голові в Анкеса, а далі прошив собі благеньку стіну хатини, мовби з якої страшної машини пущений.

Коли Данкен побачив загрозливий жест індіянина, серце йому шалено закалатало, і він скочив на ноги в найшляхетнішому пориві допомогти своєму другові. Але зараз же він переконався, що удар схибив, і жах його перетворився на подив.

Анкес, непідвладний хвилюванню, стояв непорушно, дивлячись просто в очі ворогові, — навіть мармур не міг би бути холодніший, спокійніший і твердіший. А за хвильку він осміхнувся на цю щасливу для нього невправність гуронову, і пробурмотів кілька зневажливих слів рідною мовою.

— Ні! — мовив Магуа, переконавшись, що орлиця не поранено. — Нехай сонце освітить пою ганьбу, нехай жінки побачать, як тремтить його