Читати книгу - "Аукціон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не мені. Містеру Степанову.
— Хто це?
— Мій друг з Москви.
— А не хочете дізнатися, чому я воював з тим американцем?
— Хочу.
— Чому ж не питаєте?
— Чекаю, поки розповісте самі.
— Я дещо чув про вашу активність, князю… Вона здається мені цілком виправданою. Але не думайте, що ваша діяльність не оточена сонмом легенд, абсолютно суперечливих… Мені це нагадує операцію, придуману адміралом Канарісом, — він був блискучим вигадником, і коли його називають нашим агентом, я дивуюся з такої наївності… Приблизно в тридцять восьмому році, ще до того, як прийшов сер Уїнстон, нашому посланникові в Берліні передали «найкомпетентнішу і найдовіренішу інформацію» про те, що найближчим часом німецька авіація може завдати удару флоту метрополії, і це стане сигналом початку війни. Ультиматуму чи джентльменського оголошення про початок битви від Гітлера марно було чекати; підступного удару справді могли завдати кожної хвилини… Вирішили привести в бойову готовність зенітну артилерію на кораблях… Перший лорд адміралтейства Стенхоуп поїхав на авіаносець «Арк Роял» і там — при журналістах — сказав, що зенітну артилерію імперії приведено в бокову готовність для відсічі будь-кому, хто намагатиметься несподівано напасти на нас». Таким чином ми продемонстрували, як панічно боїмося Гітлера; спроба Чемберлена стати на перешкоді публікації цього пасажу в пресі виявилась малорезультативною; якщо «Таймс» і «Дейлі телеграф» прислухалися до прохання уряду й промовчали про промову лорда Стенхоупа, то «Дейлі скетч» — з тиражем погано, потрібна сенсація — вмістила текст повністю, пославшись на те, що все це вже пройшло по Бі-бі-сі… Пропагандистська машина Гітлера залементувала про «війну нервів», котру постійно веде англійський імперіалізм… Ми попали в пастку, як полохливі діти… Канафіса нема, та хтось дуже вдало лякає вами американців… А я не з лякливих… Я прихильник європейської концепції, князю, ми живемо за три години льоту один від одного, нам конче потрібно наводити мости дружби, час кидати каміння минув, замість каміння кидатимуть балістичні ракети… Тому я згоден обговорити питання про долю картини Врубеля… Я не можу уступити її за вашу ціну, але віддам, якщо ви повернете мені мої двадцять тисяч…
Ростопчин витяг чекову книжку, мовчки написав суму, простяг серу Мозесу, той устав, поклав чек на письмовий стіл, узяв тонку папку, обернувся й сказав:
— На жаль, я позбавлений змоги подарувати картину росіянам, це можуть неправильно витлумачити в Лондоні, але я хочу вам передати листи, пов’язані з долею військового художника Верещагіна, — і вручив Ростопчину папку.
Ростопчин розгорнув її, одразу згадав матусю, бо листи були з «ятями», на товстому голубуватому папері і з тією орфографією, якою до кінця днів користувалася старенька, листуючись з друзями, котрі виїхали до Австралії.
XIII
«Любий друже, Якиме Васильовичу!
Ви чули новини про Верещагіна? Б’юсь об заклад, що не чули! А їх треба знати, бо вельми цікаві.
Коли Верещагін повернувся з Шипки і написав багато картин, придворний живописець Боголюбов запевнив його, що Великий Князь очевидно захоче купити для Государя весь Болгарський цикл. І справді, у готель до Верещагіна з’явився ад’ютант Цесаревича, запросив художника до Палацу, представитись. Той поїхав, чекав годину в приймальні, потім вийшов інший ад’ютант і сказав, що його Високість сьогодні не має часу, призначив інший день, а Верещагін зухвало посмів не з’явитися, сказавши привселюдно, що, видно, великої потреби в побаченні немає і що знайдуться охочі придбати його роботи крім таких важних осіб, та й чкурнув з Пітера! Он як?! Але й це не кінець! Боголюбов змусив-таки його послати Цесаревичу на суд картину, а той узяв та й сказав Верещагіну: мовляв, негоже, погано, не для Росії. Залишився рятівник Третьяков, але і той, оглянувши цикл, зауважив Верещагіну, що в полотнах мало жертв російського народу, мало подвигів військ і деяких окремих осіб… Йому теж нелегко, він знає, що, як та про кого говорять при Дворі, хочеш не хочеш, а підстроюйся! То Верещагін дав йому такого відкоша, що Третьяков аж зблід від образи.
«Чому він думає, — сказав Верещагін публічно, — що може давати мені такі поради?! Після останньої кумпанії переді мною стоїть жахлива примара війни, з якою, при всьому моєму бажанні боротися, боюсь, що не справлюсь».
І поїхав у Париж та Лондон, де його виставка прогриміла так, що про це зразу ж дізналися в Санкт-Петербурзі, пани з нашого посольства негайно ж дали знати Верещагіну, що йому дозволено вернісаж у північній столиці. Той, не гаючись, згорнув у Парижі свою виставку і миттю повернувся до Росії. Та, коли картини вже розвішали, конференц-секретар Імператорської Академії Ісєєв повідомив Верещагіна, що за вказівкою Його Імператорської Високості треба зняти пояснювальні написи, бо вони, мовляв, і без того жахливу картину війни роблять зовсім нестерпною, а це заважає патріотичному духу нації. Водночас йому сповістили, що Його Імператорська Величність зволив висловити бажання оглянути картини, для цього їх треба перенести в Зимовий палац. Здавалося б, прохання цілком делікатні, не мають чогось особливого… Що ж, Ви думаєте, відповів Верещагін? Не вгадаєте! Нізащо не вгадаєте! «Я, каже, не вважаю за можливе виконати побажання Його Високості зняти написи і чекатиму його наказу. Щодо показу картин Його Імператорській Величності, то дозвольте подякувати вам за добре бажання; не бачу можливості переносити свої картини в палац і тому змушений зовсім відмовитися від такої честі». Оце так живописець! А далі — ще гірше! Великий Князь наказав зняти пояснювальні написи, а вони ж злющі! Тоді Верещагін з приводу цього заявив: «Знімаю написи, але нехай на душі його Високості буде гріх: невже люди, які протестують проти лихоліть війни, прирівнюються до тих, хто відкидає державу?» Бах! Ну?! Великий Князь Володимир Олександрович усе зразу поставив на свої місця, сказавши в Академії: «Творець — божевільний!» Тепер при Дворі про Верещагіна — з гострого слівця Великого Князя — інакше й не говорять: «божевільний»! А й справді, хто з нормальних отак наважиться поводитись з особами Царствуючого Дому?! Газети видали проти нього залп, особливо роздраконило «Новое время», Суворіну силоньки і язика не позичати, завдав йому чосу… Верещагін писав спростування, белькотав щось, але ім’я його віднині стало опальним, а талант визнано шкідливим і нездоровим…
До скорої, голубчику Якиме Васильовичу!»
XIV
«Хранителю й Спасителю Духу Православного Побєдоносцеву
То що ж це таке?! Хто дозволяє Верещагіну так глумитися над нашим бойовим духом?! Виступаючи з лекцією на користь жіночих курсів, він посмів таке про наше доблесне офіцерство сказати, так облив брудом дворянство й генералітет, без яких немає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аукціон», після закриття браузера.