read-books.club » Сучасна проза » Мартін Іден 📚 - Українською

Читати книгу - "Мартін Іден"

254
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мартін Іден" автора Джек Лондон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 119
Перейти на сторінку:
це ти захопив у полон професора Колдуелла? Може, з ним ще хтось хоче поговорити?

— Вибач, — винувато мовив Мартін. — Але я розворушив його, і виявилось, що він дуже цікава людина, тож я й забув про все інше. Мені ще ніколи не доводилося розмовляти з таким освіченим і розумним чоловіком. Скажу тобі й ще дещо. Я раніш думав, що всі, хто кінчив університет або посідає високе становище, такі самі освічені й розумні, як він.

— Він виняток, — визнала Рут.

— Я теж так гадаю. То з ким же порадиш мені ще порозмовляти? Ага, познайом мене з отим касиром.

Мартін бесідував з ним хвилин п'ятнадцять, і Рут була дуже задоволена поводженням свого коханого. Ані разу в нього не зблисли очі і не спалахнули щоки, а спокійний тон розмови навіть здивував її. Зате в Мартіна пошана до всіх банківських касирів впала на сто відсотків, і ще того вечора він дійшов переконання, що банківський касир і базікало — це синоніми. Армійський офіцер справив на нього враження добродушного, простого й здорового юнака, задоволеного своїм становищем, яке дала йому щаслива доля й походження. Довідавшись, що той два роки вчився в університеті, Мартін ніяк не міг зрозуміти, куди ж поділися його знання. Проте й офіцер Мартінові сподобався більше, аніж Чарлз Хепгуд.

— Мене дратує не так саме базікання, — казав він Рут згодом, — як отой пишномовний, самовдоволений і поблажливий тон розмови, і просто шкода часу. Я міг би викласти йому всю історію реформації за той час, що він розповідав мені про злиття Об'єднаної робітничої партії з Демократичною! Він зважує кожне своє слово, як професійний гравець у покер кожну карту.

— Шкода, що він тобі не сподобався, — відказала Рут. — Він улюбленець містера Бетлера. Містер Бетлер вважає, що це чесна й певна людина, і прирівнює його до скелі, на якій можна збудувати найбільший банк.

— Охоче вірю, дарма що мало бачив його і ще менше слухав. Але тепер я втратив колишню повагу до банків. Рут, люба, ти не гніваєшся на мене за одвертість?

— Ні, ні, навпаки, це дуже цікаво.

— Ну, звісно! — щиро вихопилось у Мартіна. — Адже я варвар, що вперше спіткався з цивілізацією. А для людини цивілізованої мої перші враження мають здаватися дуже чудними.

— А якої ти думки про моїх кузин? — спитала Рут.

— З усіх жінок вони мені сподобалися найбільше. Життєрадісні й без особливих претензій.

— А інші жінки тобі теж сподобалися?

Він похитав головою.

— Філантропка — це просто папуга, що вміє побазікати на соціологічні теми. Їй-бо, коли б її просвітити наскрізь, то в ній не знайшлося б жодної оригінальної думки. Портретистка нестерпно нудна. Саме пара для касира! А вже музика! Хай і справді в неї дуже спритні пальці, досконала техніка й виразна гра, але в музиці вона нічого не тямить.

— Вона ж чудово грає, — запротестувала Рут.

— Так, зовнішнє в музиці вона опанувала, але внутрішня суть музики їй незрозуміла. Коли я спитав її, як вона ставиться до музики, — ти ж знаєш, мене завжди цікавлять такі речі, — вона нічого не змогла відповісти; сказала тільки, що боготворить музику, що музика найвище мистецтво, що воно для неї дорожче за життя.

— Ти всіх їх змушував говорити на професійні теми, — докірливо мовила Рут.

— Признаюся, винний. Але якщо вони й тут не сказали нічого путнього, то уяви собі, як би довелося терпіти, розмовляючи з ними про щось інше. Я думав, що тут, де люди тішаться всіма перевагами культури… — Мартін змовк на хвилину, і перед ним пролинула тінь його ранньої молодості — задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі й двобортній куртці. — Я думав, що тут, у світському товаристві, всі чоловіки та жінки розумні й дотепні. А тепер, хоч як мало я знаю, бачу, що більшість їх порожні, як нулі. Тільки професор Колдуелл не такий. То таки справжня людина.

Рут просяяла.

— Розкажи мені про нього, — попросила. — Тільки не про те, що в ньому видатне й розумне, — це я й сама добре знаю, — а про те, що ти в ньому побачив прикрого. Мені кортить знати.

— Ой, як би не зморозити чого! — жартівливо вигукнув Мартін. — Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому тільки досконале?

— Я два роки слухала його лекції, і тим-то мені цікаво, яке враження він справив на тебе.

— Тобто, що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Гадаю, що він вартий усіх твоїх компліментів. В усякому разі, я ще ніколи не зустрічав такої розумної людини. А притім в ньому є якась наче пляма… Ні, ні! — поспішив він додати. — Я не маю на увазі чогось низького чи ганебного. Просто він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись побаченого, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлюю свою думку? Спробую інакше. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм, але силкується себе переконати, що то їй блиснуло крізь листя марево. Або так: чоловік міг багато дечого зробити, але не вважав це за потрібне, і тепер страждає, що не зробив; він потайно сміявся з нагороди, яку міг одержати за свої діяння, але ще потайніше прагнув цієї нагороди і творчої радості.

— Так, я до нього не підходила, — сказала Рут. — І тому не розумію, що ти хочеш сказати.

— Я й сам відчуваю це дуже невиразно, — поступився Мартін. — У мене немає достатніх підстав так думати. Це тільки почуття і, можливо, помилкове. Певна річ, ти знаєш його краще за мене.

Цей вечір вніс у Мартінові почуття якусь плутанину й розлад. Він розчарувався у тих людях, до яких хотів піднестися. І водночас його підбадьорював успіх. Піднестися до тих людей було легше, ніж він сподівався. Дорога виявилась не такою й крутою, а правду мовивши, не крив цього від себе з фальшивої скромності — він уже й перегнав тих, з ким хотів порівнятися, окрім, звісно, професора Колдуелла. Життя й книжки Іден знав краще за них і тільки дивувався, в які закутки й шпарини позаховували вони свою освіту. Йому й на думку не спадало, що сам він наділений незвичайною силою розуму; не знав він і того, що справжніх глибоких мислителів, що доходять до кінцевих висновків, не спіткати у вітальнях Морзів, що вони, мов горді орли, самотньо ширяють в небесній блакиті, високо над землею, над метушливим стадним життям.

Розділ XXVIII

Тим

1 ... 71 72 73 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мартін Іден», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мартін Іден"