Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

обслуговування копіювального апарата і таке інше. Потім з’ясувалося, що в ній, виявляється, приховані незвичайні таланти. А записи в звітах соціального відомства, що вона буцімто займалася проституцією, можете просто забути. Це цілковита нісенітниця. У підлітковий період у Лісбет Саландер були важкі роки, і вона справді була дещо шибайголовою, але ж це ще не злочин. А вже в повії вона зовсім не годиться.

— Її нового опікуна звуть Нільс Б’юрман.

— З ним я жодного разу не зустрічався. У Пальмґрена років два тому стався крововилив у мозок. Незабаром після цього Лісбет Саландер припинила на мене працювати. Останнього разу вона виконувала моє завдання півтора року тому.

— Чому ви перестали давати їй роботу?

— Це було не моє рішення. Вона сама перервала зі мною стосунки і, ні слова не сказавши, виїхала за кордон.

— Виїхала за кордон?

— Так, на цілий рік.

— Цього не може бути. Адвокат Б’юрман весь минулий рік регулярно надсилав звіти про зустрічі з нею. У нас в Кунгсхольмі лежать звіти.

Арманський знизав плечима і неголосно хихикнув.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Приблизно два місяці тому, на початку лютого. Вона раптом прийшла, де не взялася, з візитом ввічливості. На той час я вже рік нічого про неї не чув. Увесь минулий рік вона провела за кордоном, подорожуючи по Азії і на Кариби.

— Даруйте, але я щось не розумію! Йдучи сюди, я вважав, що Лісбет Саландер психічно хвора дівчина, яка не закінчила навіть середньої школи і визнана недієздатною. І раптом чую від вас, що ви наймали її як висококваліфікованого фахівця з вивчення особистих обставин, що вона працює як індивідуальний підприємець і заробила стільки грошей, що змогла цілий рік нічого не робити, а подорожувати навколо світу, і попри все це її опікун навіть не вдарив на сполох. Щось тут не сходиться!

— Багато чого не сходиться, коли йдеться про Лісбет Саландер.

— Дозвольте запитати: а що думаєте про неї ви самі?

Арманський трохи помовчав.

— Вона одна з найбільш незалежних людей, яких я будь-коли зустрічав у своєму житті, — мовив він нарешті.

— Незалежних?

— Вона ніколи не робить нічого такого, чого їй не хочеться робити. Їй абсолютно байдуже, що про неї подумають інші. Вона має високорозвинений інтелект і абсолютно ні на кого не схожа.

— Ця божевільна?

— Що ви розумієте під словом «божевільна»?

— Чи здатна вона із спокійною душею вбити двох людей?

Арманський довго мовчав і нарешті сказав:

— Мені дуже шкода, але я не можу відповісти на це питання. Я — цинік. Я вважаю, що в кожній людині ховаються сили, здатні спонукати її на вбивство іншої людини. З розпачу, з ненависті або хоча б заради самозахисту.

— Тобто ви не вважаєте, що це можна повністю виключити.

— Лісбет Саландер нічого не робить без причини. Якщо вона вбила когось, це означає, що, на її думку, у неї були для цього серйозні підстави. Дозвольте запитати: чому ви думаєте, що вона замішана в убивстві в Енскеді?

Бубланськи помовчав вагаючись, потім подивився в очі Арманському:

— Цілком конфіденційно.

— Цілком.

— Знаряддя вбивства належало її опікунові. На ньому знайшли відбитки її пальців.

Арманський зціпив зуби. Це було дуже тяжким доказом.

— Я тільки чув про вбивство в програмі новин. Через що воно сталося? Наркотики?

— Вона якось пов’язана з наркотиками?

— Я нічого такого не знаю. Але, як я вже говорив, у неї був складний підлітковий період і її кілька разів бачили дуже п’яною. Я думаю, що в її медичній карті зазначено, чи балувалася вона наркотиками.

— Труднощі в тому, що нам невідомий мотив убивства. Ці двоє були працюючими людьми. Вона — кримінолог, от-от мала захистити докторську. Він — журналіст. Їх звали Даґ Свенссон і Міа Берґман. Вам ці імена нічого не говорять?

Арманський похитав головою.

— Ми намагаємося зрозуміти, який зв’язок існував між ними і Лісбет Саландер.

— Я ніколи нічого про них не чув.

Бубланськи підвівся з крісла:

— Дякую, що приділили мені стільки часу, було дуже цікаво з вами поговорити. Не знаю, чи багато корисного я почерпнув з цієї розмови, але сподіваюся, що все сказане залишиться між нами.

— Можете не турбуватися.

— Я ще зайду до вас, якщо знадобиться. І якщо раптом Лісбет Саландер дасть про себе знати, то…

— Само собою, — відповів Драґан Арманський.

Вони потисли одне одному руки. У дверях Бубланськи зупинився і знов обернувся:

— Можливо, ви знаєте когось, з ким спілкується Лісбет Саландер? Друзі, знайомі…

Арманський похитав головою:

— Я абсолютно нічого не знаю про її приватне життя. Один з небагатьох, хто має для неї значення, — Хольгер Пальмґрен. Напевно, вони бачаться. Він у реабілітаційному центрі для інвалідів в Ерставікені.

— До неї ніхто не ходив у гості, коли вона тут працювала?

— Ні. Вона працювала за власним графіком, а сюди приходила тільки доповісти про результати. З клієнтами вона, за небагатьма винятками, теж не зустрічалася. Можливо…

Арманському раптом спала на думку несподівана річ.

— Що?

— Можливо, є ще одна людина, що підтримує з нею стосунки. Це журналіст, з яким вона спілкувалася два роки тому і який запитував про неї, коли вона була за кордоном.

— Журналіст?

— Його звуть Мікаель Блумквіст. Пам’ятаєте справу Веннерстрьома?

Бубланськи зняв руку з дверної ручки і поволі попрямував назад до Драґана Арманського:

— Убитих в Енскеді виявив Мікаель Блумквіст. Ви щойно підтвердили зв’язок між Саландер і жертвами злочину.

І Арманський знову відчув, як у животі заворушився важенний камінь.

Розділ 14

Великий четвер, 24 березня

Упродовж півгодини Соня Мудіґ тричі намагалася додзвонитися до Нільса Б’юрмана і щоразу чула у відповідь, що абонент зараз недоступний.

О пів на четверту вона сіла в машину, поїхала на Уденплан і подзвонила у вже знайомі двері. Результат був той самий, що й уранці. Наступні двадцять хвилин вона присвятила тому, що обійшла інші квартири цього будинку, розпитуючи сусідів, чи не відомо їм що-небудь про нинішнє місцеперебування Б’юрмана.

В одинадцяти з дев’ятнадцяти квартир, які вона обійшла, нікого не виявилось дома. Поглянувши на годинник, вона зрозуміла, що вибрала невдалий час, та й узагалі у великодні свята розраховувати нема на що. У восьми квартирах мешканці відгукнулися на її дзвінок і зголосились надати допомогу. Мешканці п’яти квартир знали, хто такий Б’юрман — це люб’язний і ввічливий добродій з четвертого поверху, але ніхто не міг сказати, де він зараз. Після довгих розпитувань з’ясувалося, що Б’юрман, здається, спілкувався зі своїм сусідом, бізнесменом на прізвище Шьоман. Проте на її дзвінок і там ніхто не відчинив двері.

Засмучена Соня Мудіґ