Читати книгу - "Насолода"

вряди-годи вона переживала хвилини втоми, прострації, надзвичайно дивні, і здавалося, що коли якийсь вираз зникав з її обличчя, тоді її нахабна й безсоромна постать раптом змінювалася, стаючи маленькою, сумною, нещасною, хворою, замисленою, постарілою бридкою і сухотною старістю мавпи, яка, насмішивши людей, забивається в куток клітки, щоб там відкашлятись. Але такі хвилини траплялися з нею рідко. Вона струшувала їх із себе, щоб випити ще один келих або сказати ще одну безсоромну річ.

А Клара ґрін знай повторювала:

– Кохай мене сьогодні вночі, Андреа!

ІІ

Ось так одним стрибком Андреа Спереллі знову поринув у насолоду.

Протягом двох тижнів він присвячував свою увагу Джулії Арічі й Кларі ґрін. Потім поїхав до Парижа й до Лондона в товаристві Музелларо. До Рима повернувся в середині грудня, коли зимове життя було в повному розпалі, й незабаром його затягло у велике світське коло.

Але він ще ніколи не був у такому неспокійному, такому непевному, розгубленому стані духу. Ніколи він не переживав такого надокучливого невдоволення, такого тривожного самопочуття; ніколи не почував до самого себе таких нападів гніву й такої огиди. Іноді в години перевтоми й самоти він відчував, як із найпотаємніших глибин його єства підіймається гіркота, наче напад несподіваної нудоти; і він смакував її, перебуваючи в якомусь заціпенінні й не маючи сил відкинути її геть, пив із тупою покірністю, наче хворий, який утратив усяку надію одужати й налаштований терпіти свій біль, замкнутися у своєму стражданні, поринути у своє смертельне горе. Йому здавалося, що давня проказа знову розповсюджується в його душі, а його серце порожніє, щоб більше ніколи не наповниться, як дірявий бурдюк. Відчуття цієї порожнечі, упевненості в безповоротності того, що з ним відбувалося, іноді вкидало його в розпачливий гнів, який переходив у безумну зневагу до самого себе, до своїх бажань, до своїх останніх надій, до своїх останніх мрій. Він дійшов до жахливого стану, переслідуваний невблаганним життям, невідворотною пристрастю життя; він досяг найвищого моменту спасіння або погибелі, вирішального моменту, коли великі серця повертають собі всю свою силу, а серця маленькі скочуються на самісіньке дно своєї підлоти. Він дозволив подіям пригнітити себе; не мав мужності врятуватися зусиллям волі; перебуваючи під владою горя, він боявся скотитися до ще тяжчого; потерпаючи від огиди, боявся відкинути те, що вселяло йому відразу; відчуваючи в собі живий і нещадний інстинкт розриву з речами, які найбільше його приваблювали, він боявся віддалитися від цих речей. Він дозволяв себе калічити; повністю й назавжди відмовився від своєї волі, своєї енергії, від своєї внутрішньої гідності; назавжди пожертвував тим, що в нього лишалося від віри й ідеального погляду на життя; він кинувся в життя, немов у велику авантюру, без мети, кинувся на пошуки насолод, сприятливих нагод, щасливих хвилин, довіряючи долі, випадковим подіям і випадковим причинам. Але поки він вірив, що цей різновид цинічного фаталізму покладе край його стражданню й допоможе йому здобути якщо не спокій, то принаймні притупленість почуття, відчуття болю ставало все гострішим, причин страждати ставало все більше, потреби й почуття огиди примножувалися без кінця. Він відчував тепер глибоку істину у словах, які одного дня сказав Марії Феррес у хвилину довіри й сентиментального смутку: «Деякі люди почувають себе ще нещаснішими; але я не знаю, чи є на світі чоловік, менш щасливий, аніж я». Він відчував тепер, наскільки були істинними ці слова, сказані в досить приємну для нього хвилину, коли душу йому осявала ілюзія другої юності, передчуття нового життя.

Проте того дня, розмовляючи з тією жінкою, він був щирий, як ніколи; він висловив свою думку правдиво й безпосередньо. Чому ж за одним подихом усе розвіялося, все зникло? Чому він не зумів розпалити той вогонь у своєму серці? Чому не зміг зберегти ту пам’ять і ту віру? Отже, його законом була переміна; його дух був непостійний і плинний; усе в ньому безперервно змінювалося й спотворювалося; йому геть бракувало моральної сили; його моральне єство складалося з суперечностей; єдність, простота й спонтанність утікали від нього; у штовханині подій голос обов’язку більше не долітав до нього; голос інстинктів заглушував у ньому голос волі; совість, як небесне тіло без власного світла, знову й знову вислизала від нього. Так відбувалося завжди; так і відбуватиметься завжди. Тож навіщо боротися із самим собою? Яка з цього користь?

Але саме така боротьба була необхідністю його життя; саме ця тривога була істотною умовою його існування; саме це страждання було тим прокляттям, від якого він не зможе визволитися ніколи.

Будь-яка спроба проаналізувати самого себе перетворювалася на ще більшу непевність, на неясність. Позаяк він був цілком позбавлений синтетичної сили, його аналіз перетворювався на жорстоку руйнівну гру. І після години роздумів про самого себе він почувався спантеличеним, розгубленим, опанованим безнадією й розпачем.

Коли вранці 30 грудня на вулиці Кондотті він несподівано зустрівся з Еленою Муті, його опанувало невиразне збудження, він мав таке відчуття, ніби зустрівся з чудом, так ніби поява цієї жінки в цю трагічну мить його життя була певним знаком долі, й вона була йому послана як останній порятунок або остання катастрофа в його безнадійній кораблетрощі. Найпершим порухом його душі було возз’єднатися з нею, повернути її собі, знову завоювати її, заволодіти нею уповні, як колись, відновити давню пристрасть з усім її сп’янінням і всіма насолодами. Його найпершими почуттями були торжество й надія. Потім їм на зміну прийшли байдужість, сумнів і ревнощі; майже відразу його опанувала певність, що ніяке чудо не зможе воскресити найменшу дрібку згаслого щастя, відродити бодай іскру сп’яніння, бодай тінь від зниклої ілюзії.

Але вона прийшла, вона прийшла! Вона прийшла в той дім, де кожна річ зберігала про неї спогад і казала їй: «Я більше не твоя, але знову можу стати твоєю». Вона вигукнула йому: «Ти страждав би, якби тобі довелося ділити моє тіло з іншими?» Хіба даремно вона наважилася прокричати ці слова йому в цьому домі, в оточенні всіх цих речей?

Жорстокий, нестерпний біль, ніби утворений з тисячі уколів, – і кожен наступний ще гостріший, – тримав його протягом певного часу у стані цілковитого розпачу. Пристрасть обпалювала його тисячею вогнів, створюючи палахкий плотський потяг до цієї жінки, яка більше йому не належала, розбуджуючи в його пам’яті всі найменші подробиці колишніх насолод, образи всіх пестощів, всієї її поведінки під час солодких утіх, усієї безумної мішанини почуттів, які ніколи ані насичували, ані гасили їхні жадання, що безперервно відроджувалися. І завжди в кожному з