Читати книгу - "Насолода"

мадам де Парабер, схильною до повноти. Як і прекрасна коханка регента, вона мала біле тіло, то була білість непрозора й глибока, невтомна й ненаситна плоть, на якій Геркулес міг би здійснити свій любовний тринадцятий подвиг, не почувши благання, щоб він зупинився. І ніжні фіалки – її очі – плавали в тіні, як у Кремони, а завжди напіввідкритий рот у рожевому затінку світився розпливчатим перламутровим блиском, як напіврозтулена мушля.

Джулія Арічі дуже подобалася Спереллі своїм золотавим обличчям, на якому сяяли двоє довгих оксамитових очей кольору ніжного каштана, що іноді відсвічував майже рудим сяйвом. Трохи м’ясистий ніс і припухлі губи, свіжі, червоні й чіткі, утворювали на її обличчі вираз відвертої хоті, яка ще підсилювалася неспокійними рухами язика. Трохи завеликі зуби підіймали кутики рота, а що губи висихали й, либонь, завдавали їй неприємного відчуття, вона часто зволожувала їх кінчиком язика. Тож час від часу було видно, як цей кінчик ковзав по низці зубів, як волога і ніжна пелюстка троянди.

– Джуліє, – сказав Андреа Спереллі, дивлячись на її рот, – святий Бернардіно в одній зі своїх проповідей сказав чудовий епітет, який би згодився вам. А ви навіть його не знаєте!

Арічі засміялася дурнуватим, але милим сміхом, який трохи оголив її ясна; і в цьому збудженні від неї поширився запах гостріший, як ото потрусити кущ.

– Що ви мені дасте, – продовжував Андреа, – що ви мені дасте натомість, якщо я витягну з проповіді святого це просякнуте хіттю слово, немов дивовижний камінь із богословської скарбниці, і подарую його вам?

– Не знаю… – відповіла Арічі, усе ще сміючись і тримаючи у своїх досить тонких і довгих пальцях келих із вином шаблí. – Усе, що хочете.

– Іменник з прикметника.

– Що ви сказали?

– Я поясню це згодом. Це слово – «солодкоязична». Мессер Людовіко, додайте у ваші молитви такий вислів: «Трояндо солодкоязична, помилуй нас».

– Як шкода, – сказав Музелларо, – що ти не сидиш за столом якогось дюка ХVІ сторіччя, між Віолантою й Імперією разом із Джуліо Романо, П’єтро Аретіно й Марком Антонієм!

Розмова тривала, розпалена старими французькими винами, плинними й гарячими, які надають словам розкутості й вогню. Майоліки, щоправда, були не дурантські, історичні, розмальовані кавалером Чипріано дель Піккольпассо,[200] срібло теж не було з міланського палацу Людовіко іль Моро, але не були вони й надто вульгарними. У кришталевій вазі на столі стояв великий букет хризантем – жовтих, білих, фіолетових, до яких прикипіла поглядом Клара ґрін.

– Кларо, – запитав Руджеро Ґриміті, – чому ви сумна? Про що ви думаєте?

– О, про свої химери! – відповіла колишня коханка Адольфуса Джекілла, усміхаючись, і втопила зітхання в келиху, наповненому шампанським.

Це прозоре й іскристе вино, яке справляє на жінок такий швидкий і такий дивний вплив, уже почало збуджувати мізки та лона цих чотирьох різноликих гетер, пробуджувати в них маленького нетерплячого демона, й він уже перебігав по всіх їхніх нервах, розливаючи шаленство. Малявка Сильва вигукувала брутальні слівця, сміючись здушеним і конвульсивним сміхом, майже схлипуючи, неначе помирала від лоскоту. Марія Фортуна розчавлювала голим ліктем зацукровані фрукти й силкувалася притиснути свій зацукрований лікоть до губів Руджеро, щоб він його облизав. Джулія Арічі, приголомшена мадригалами Спереллі, затуляла вуха своїми гарними руками, відкинувшись на спинку стільця; і під час цього руху її рот зблискував зубами, як достиглий плід.

– Ти ніколи не куштував, – сказав Барбарізі, звертаючись до Спереллі, – отих конфітюрів із Константинополя – ніжних, як паста, виготовлених із бергамоту, квітів помаранчі й троянд, які чудово пахнуть? Уста Джулії – це справжнісінький конфітюр.

– Прошу тебе, Людовіко, – сказав Спереллі, – дозволь мені скуштувати його. Забери в мене Клару ґрін і віддай мені на тиждень Джулію. Клара теж має оригінальний смак: сиропу з пармських фіалок між двома бісквітами з ваніллю.

– Увага, синьйори! – вигукнула Малявка Сильва, взявши зацукроване яблуко.

Вона бачила невдалий фокус Марії Фортуни й побилася об заклад, що з’їсть солодкий плід зі свого власного ліктя, наблизивши його до губів. Щоб утнути цей жарт, вона оголила лікоть, худий і блідий, покритий темним пушком, примостила зацукрований плід до нього і, притискаючи лівою рукою передпліччя й доклавши деяких зусиль, спромоглася виграти свій заклад із вправністю клоуна, під загальні оплески.

– Це ще дрібниці, – сказала вона, прикриваючи наготу своєї худої, як у привида, руки. – Chica pero guara. – Я маленька, але сильна, правда ж, Музелларо?

І закурила десяту сигарету.

Пахощі тютюну були такими запашними, що всім захотілося курити. Портсигар Сильви став переходити з рук до рук. Марія Фортуна голосно прочитала на срібному емальованому портсигарі:

– Quia nominor Bébé.[201]

Тоді всім захотілося мати якийсь девіз, написаний на хусточці, на альбомі, на сорочці. Мати такий напис здалося їм дуже аристократичним і елегантним.

– Хто підбере мені девіз? – вигукнула колишня коханка Карло де Сози. – Я хочу, щоб він був латиною.

– Я, – відповів Андреа Спереллі. – Ось він: Semper parata.[202]

– Ні.

– Diu saepe fortiter.[203]

– Що це означає?

– А навіщо тобі це знати? Досить, щоб твій девіз був латиною. Ось тобі ще один, пречудовий: Non timeo dona ferentes.[204]

– Він не дуже мені до вподоби. Я вже десь його чула.

– Тоді візьми цей: Rarae nates cum gurgite vasto.[205]

– Він надто поширений. Я часто читаю його в хроніках газет…

Людовіко, Джуліо, Руджеро зареготали. Дим від сигарет плавав над головами, утворюючи прозорі голубі німби. Іноді від театрального оркестру долинала в гарячому повітрі хвиля звуків – то Малявка підспівувала. Клара ґрін мовчки згрібала на свою тарілку пелюстки хризантем, бо біле легке вино вливало в її жили сумну млість. Для тих, хто її знав, така вакханська сентиментальність не була новиною; і дюк ді ґриміті розважався тим, що заохочував її прояви. Вона не відповідала, згортаючи на тарілку свої хризантеми і стискаючи губи, схоже, для того, щоб стримати плач. Позаяк Андреа Спереллі майже не звертав на неї уваги й віддавався безумним веселощам у своїх учинках і словах, дивуючи навіть своїх товаришів по розвагах, вона сказала благальним голосом у хорі інших голосів:

– Love me tonight, Andrew! – Кохай мене сьогодні вночі, Андреа!

І потім майже через однакові проміжки часу, відриваючи від тарілки з хризантемами погляд своїх синіх очей, вона промовляла з млявим благанням:

– Кохай мене сьогодні вночі, Андреа!

– О, який стогін! – промовила Марія Фортуна. – Що він означає? Ти зле себе почуваєш?

Малявка Сильва курила, перехиляла келих за келихом старий коньяк і говорила страхітливі речі зі штучною веселістю. Але