Читати книгу - "Покров"

А турбуватися було про що. По переїзді до Києва Кітті Ланська так і не стала прагматичною господинею, так і не навчилася економно вести дім, як сестра Марія. Жила з сином неподалік Лаври в невеликих одноповерхових покоях на три кімнати, кухню і темну комірчину, де вночі куняла дебела служниця Ганя. Спочатку Кітті спустила гроші, які ще батько як недоторканний для Валеріана посаг лишив, потім добралася і до синових грошей.

Герман мрії не зрадив, поїхав на навчання до Петербурзької художньої академії, коли повернувся, застав матір у вкрай злиденному становищі. Добре, що Берни щодня запрошували на обід, а то би пропала…

— Лиш трохи потерпіть, матінко! Матимете все, чого гідні.

Герман не зрадив слову, що дав матері колись у дитинстві. У Києві саме починався будівельний бум — місто активно зчищало з себе шкарлупу дерев’яних малоповерхових забудов, розділило свої вулиці на чотири категорії — на вулицях першої категорії дозволялося будувати тільки кам’яні багатоповерхові споруди.

— Ми зводитимемо будинки на п’ять, шість, сім поверхів! — Герман Ланський почав помічником уже шанованого на той час архітектора Берна.

Кітті перехрестилася: невже в її житті знову світитиме сонце? Піклувалася про роботящого сина як могла — і млинців гарячих змусить служницю Ганьку вдосвіта напекти, аби Германові смачний сніданок був, і ковдру на печі нагріє, аби тепло спалося синочку, коли пізно увечері повертається зморений, та щасливий.

Та більше Герман матір опікав. Приносив Кітті весь свій заробіток.

— Вам, мамо, краще знати, як грішми розпорядитися. Може, капелюшок вам новий купити? Чи чобітки з підборами?…

Отаке золоте дитя виросло. Тридцять років виповнилося… Уже сам архітектор, стару матір перевіз в апартаменти на другому престижному поверсі прибуткового будинку на Подолі, який сам і проектував, і зводив. Екіпаж щоранку під апартаментами на пана архітектора чекає…

— Коли ж ти дружину в дім приведеш, Германе? — все питала Кітті.

— Ще не зустрів таку прекрасну, як ви, матінко…

Так і не побачила Кітті синової дружини, померла в 1895 році. Герман власноруч спроектував надгробок на могилу матінки: розгублений янгол із благанням простягає руки до Бога, наче просить поради, бо не має сил впоратися з життям. Отакою побачив син Кітті.

А оженила Германа стара служниця Ганя. Досить років провела в домі Ланських, тож без остраху бубоніла правду.

— Отак услід за матінкою підете, ніхто сльози не вронить, — дорікала. — Куди це годиться? Щоби архітектор, та ще й граф, без сім’ї, як те злиденне, що не має і півкопійки на тиждень!

Так мордувалася, аж раз Герман побачив у кабінеті на своєму робочому столі — священне місце, куди Гані й дихати заборонялося! — бульварний листок зі шлюбними оголошеннями. Розлютився, ухопив, уже хотів гукнути: «Ану, ходи, Ганю!» Та наштовхнувся очима на досить велике оголошення у вигадливій рамочці із завитками.

«“Божевільний поет, містичний анархіст, що ходить над безоднею, кличе з незвіданого простору ту, яка насмілиться з ним рука в руці пройти життєвий шлях і пізнати все! Пропозиція серйозна. Київ, 12-те поштове відділення. Пред’явнику поштової квитанції № 666”, - прочитав. Розреготався. — Жах! Який банальний огидний жах!»

Гнів минув. Усівся в крісло, розрівняв листок.

— Краще за жарти фіглярів у шапіто, — пробурмотів.

Узявся читати:

«Красуня з очима русалоньки, вся зіткана з нервів і оригінальності, кличе на свято життя інтелігентного, дуже багатого пана, здатного на яскраві почуття. Мета — шлюб».

«Зятя шукають у дім пристойного, молодого, освіченого, хай уже і без грошей».

«Панянка, 20 років, тільки-но закінчила гімназію, шукає чоловіка-мільйонера, неодмінно похилого віку, аби не допустити зради з його боку».

«Унтер- офіцер бажав би оженитися на панянці, яка має капітал. Весілля за рахунок нареченої».

«Дружину-компаньйонку з капіталом у 5 тисяч шукає солідний пан 35 років, який відкриває їдальню. Справа обіцяє великий успіх».

«Брюнет, 30 років, п’ю запоєм, бажаю знайти дружину, яка намагатиметься вилікувати мене від цієї хвороби».

«Кавказець-єврей, 22 роки, енергійний, з історичним минулим, бажає одружитися з панянкою, не старшою за себе. Віддамся тільки, якщо покохаю. Грошей не шукаю, хоч сам їх не маю».

«Немічний холостяк, старий барон знатного роду, кош тів для життя не має. Бажає шляхом шлюбу передати баронський титул будь-якій жінці. Зовнішність, вік, віросповідання та інше не має значення. Потрібен капітал 5–6 тисяч. Може всиновити, вдочерити».

— Ганя страшиться, що я стану немічним графом-холостяком? — запитав сам себе іронічно, відкинув бульварний листок, та знову взяв. Читав.

«Заради Бога! Врятуйте хто може і поки не пізно! Я грузинка знатного роду, з Кавказу, красуня, мені 18 років, чесна і вихована, освічена, співаю, граю на фортепіано, добре знайома з великосвітською постанов кою дому. Зла доля закинула мене в чужі краї, я лишилася без грошей і без надії. Незважаючи на те що я працюю, моє становище все погіршується. Недобрі люди користуються моєю безпомічністю, експлуатують і спокушають. Як довго зможу не підкорятися — не знаю! Врятуйте! Згідна вийти заміж за того, хто забезпечить мені чесне існування і захистить від образ. Мою адресу можна знайти в конторі газети «Шлюбні оголошення”…»

Архітектор Ланський відкинув листок. Різко підвівся. Поклав у портмоне дві банкноти по 25 крб, узяв циліндр і вийшов з апартаментів на Подолі.

Контора «Шлюбних оголошень» винаймала дві кімнати на першому поверсі старого будинку за два кроки від Хрещатика. В одній, ближчій, за відгородженим дерев’яною стійкою столом скромно вбрана панянка з високо підібраним волоссям переписувала на один аркуш оголошення відвідувачів. Почула дзвіночок на дверях, відірвалася від аркуша, глянула на відвідувача. Герман побачив панянку й закляк: дівчина за столом здалася Ланському на диво схожою на покійну матінку. Не зовнішністю — чистим поглядом розгубленого янгола, делікатними рухами, навіть тим, як обережно вона відклала папери, підвелася, щоби привітати його.

— Контора вже закривається, — і голос дівчини здався Ланському мелодійним, як у Кітті. — Але я затримаюся, щоби прийняти у вас оголошення.

— Я тут в іншій справі, - пан архітектор розхвилювався, знітився. Сам собі здавався старим і не гідним молодої дівчини, але вже знав: це — його жінка.

— Випадково прочитав оголошення юної грузинки, яка волає про порятунок, — пояснював схвильовано, дістав із портмоне банкноти, поклав перед дівчиною. — Якщо ці гроші хоч якось допоможуть їй… Буду радий!

— Ви — шляхетна людина, — усміхнулася дівчина, заходилася шукати адресу грузинської красуні. — Ви зможете самі передати їй гроші. Вона буде вам надзвичайно вдячна.

— Ні! Вибачте, але я довіряю вам! — не дочекався квитанції, яку дівчина почала виписувати, вискочив на