Читати книгу - "Куджо"

Цю фразу батько приберігав для особливо вдалих підкатів і перехоплень. «Ніби в кущах заліг!» — вигукував батько. Фраза доводила маму до нестями, та на той час, коли Донна вже досягла підліткового віку, маму доводило до нестями майже все, що казав чи робив батько.

Їй уявився Куджо, що причаївся на гравії за машиною, підібгавши під себе задні лапи. Він не спить. Налиті кров’ю очі незворушно прикуті до місця, де вона з’явиться, якщо надумає вийти з автомобіля з боку водія. Він чекає на неї, сподіваючись, що вона виявиться настільки дурною, щоб вийти назовні. Він заліг у кущах і чатує.

Ніби вмиваючись, вона терла обличчя швидкими, нервовими рухами. У присмерковій синяві зійшла вечірня зоря. Сонце на прощання заливало поля спокійним, але якимось надщербленим жовтим світлом. Десь заспівала пташка. Стихла. Заспівала знову.

Донна спіймала себе на думці, що бажання залишити машину і бігти до дверей уже далеко не таке палке, як було після обіду. Частково тому, що вона задрімала, а коли прокинулась, уже не могла точно сказати, де зараз собака. Частково просто через те, що спека трохи відступала. Саме спека і бачення того, яких мук вона завдає Тедові, були головними чинниками, що підстьобували її до активних дій. Зараз у машині було доволі комфортно, і напівдрімотний, напівнепритомний стан, у якому перебував Тед, перейшов у справжній сон. Він спав спокійно, принаймні поки що.

Та Донна боялася, що всі ці міркування другорядні. Основною причиною, чому вона й досі в машині, було те, що психологічна готовність до дії досягла пікової фази і вже пішла на спад. Ще з тих часів, як вона вчилася пірнати в дитячому таборі в Тапавінго, Донна пам’ятала, що приходить такий момент, коли ти вперше піднімаєшся на платформу і тоді мусиш або наважитися, або ганебно відступити, даючи шанс дівчині, що стоїть позаду тебе, спробувати свої сили. Під час уроків водіння завжди приходить день, коли ти нарешті змушена залишити безлюдні сільські дороги й починати їздити містом. Час. Час завжди приходить. Час пірнати, час їздити і час бігти до задніх дверей.

Рано чи пізно собака якось себе видасть. Ситуація погана, це безперечно, але не катастрофічна. Найкращі моменти надходять циклами. Цього їм не розповідали на лекціях психології. Донна відчувала це інстинктивно. Якщо ти здрейфив у понеділок, то в жодному законі не написано, що ти не можеш повернутися на платформу у вівторок. Можна…

Довелося неохоче визнати, що такі міркування нікуди не годяться.

Вона вже не така сильна, як учора ввечері, а до завтрашнього ранку стане ще слабшою і втратить ще більше вологи. Але найгіршим було не це. Вона просиділа майже не рухаючись уже… скільки? У це неможливо було повірити, але минуло вже десь двадцять вісім годин. А якщо вона надто заклякла? А якщо на півдорозі до ґанку її скрутить і вона простягнеться на землі від спазмів у м’язах ніг?

«У питаннях життя і смерті, — безжально говорив розум, — найкращий момент приходить тільки раз — раз і більш ніколи».

Дихання й серцебиття прискорилися. Тіло збагнуло, що вона збирається робити, раніше за свідомість. Донна спіймала себе на тому, що тугіше обмотує блузку навколо правої руки. Ліва вже лежала на ручці дверей. Тоді вона зрозуміла. Рішення не було свідомим і обдуманим. Раптом вона просто почала діяти. Побігти зараз, поки Тед міцно спить і немає ризику, що він помчить за нею.

Донна потягла ручку вгору. Долоня була слизька від поту. Затамувавши подих, вона прислухалася до будь-яких змін у довкіллі.

Співала пташка. Більш нічого.

«Якщо він увігнув дверцята занадто сильно, вони навіть не відчиняться», — подумала Донна. Тоді прийде хоч гірке, але полегшення. Тоді вона відкинеться назад на сидінні, знову переглядаючи всі можливості й намагаючись відшукати якусь залишену без уваги деталь у своїх розрахунках. І стане ще трохи слабшою… ще трохи повільнішою… ще більше страждатиме від спраги…

Вона натиснула на двері, впираючись у них лівим плечем і поступово налягаючи всією вагою. Права рука під бавовняною блузкою вкрилася потом. Кулак стиснувся так сильно, що аж заболіли пальці. Донна невиразно відчувала, як півмісяці нігтів впиваються у шкіру. Вона знов і знов уявляла, як розбиває скло біля замка, чула дзвін скалок об дошки підлоги, бачила, як тягнеться до клямки…

Але дверцята «пінто» не відчинялися. Донна налягала щосили, напружившись усім тілом, жили на шиї напнулися. Але двері не відчинялися. Вони…

Ні з того ні з сього двері відчинилися. З жахливим хряскотом відлетіли вбік, і Донна ледь не приземлилася на всі чотири. Хотіла вхопитися за ручку, схибила, знову простягла руку. Коли врешті намацала, в голову зненацька закралася панічна впевненість, як вирок лікаря, що діагностував неоперабельний рак: вона спромоглася відчинити двері, але тепер вони не зачиняться. Собака заскочить усередину і вб’є їх обох. Можливо, коли Тед прокинеться, у нього буде ще хвилинка розгублення, остання милосердна мить, коли він думатиме, що це сон, а тоді Куджо вчепиться йому в горло.

Дихання вилітало з горла шумними, здушеними ривками і було схоже на гарячу солому. Здавалося, вона бачить кожнісінький камінчик доріжки, але думати було важко. Думки металися в шаленому безладі. На передньому плані її свідомості миготіли образи з минулого. Це було схоже на кадри з якогось параду, прокручувані з такою швидкістю, що здавалося, ніби всі вершники разом із маршируючим оркестром і капельмейстером тікають із якогось чудернацького місця злочину.

Подрібнювач відходів, що випльовує з мийки бридку зелену масу, забризкуючи нею всю стелю кухні.

Їй п’ять років. Вона падає зі сходів і ламає зап’ястя.

Одного дня, тільки-но перейшовши в середню школу, вона на другому уроці — алгебра — опускає очі і з невимовним жахом і соромом помічає на своїй блакитній полотняній спідниці плями крові. У неї почалися місячні. І як тепер, щоб ніхто не побачив, підвестися з місця, коли продзвенить дзвінок? Щоб ніхто не дізнався, що в Донни Роуз пішла менструація.

Хлопець, із яким вона вперше цілувалася з відкритим ротом. Двайт Семпсон.

Вона тримає на руках новонародженого Теда. Потім його забрала медсестра. Вона хотіла сказати їй не робити цього. «Віддай, я з ним не закінчила». Саме такими були слова, що спали їй на думку, та Донна була заслабка, щоб розмовляти. А потім це жахливе гучне хлюпання, з яким виходила плацента. «Я викидаю з себе систему підтримки його життєдіяльності», — подумала Донна і знепритомніла.