Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Лебеді, так? Але ж летіли наче гуси. Довга шия витягнута вперед, крила відхилені назад, невеликий хвіст, ноги підкорчені так, що й не видно. А проти сонця не розрізниш, які вони — сірі чи білі...
Одначе тепер він уже добре знав, що коли крила у птаха розміщені на середині тіла, а довга шия витягнута вперед рівно, мов палиця, яку продовжує ззаду лінія ніг, то це точно буде журавель. Якщо ж ноги витягнуті майже так само, але крила зігнуті, а шия скидається на знак запитання — це сіра чапля. Приблизно так же він розпізнавав чайок, що пустували над луками; знав, як кричать кулики, як крячуть крижні. Хлопець любив яструбів, коли ті гордо ширяли над деревами або часом кидалися вниз до хвилястої поверхні озера. Його тішили норці, які нишпорили на всіх глибоких місцях. Вони піднімали голівку з високим чубком, пильно оглядались, а потім трошки підскакували і, показавши гузку, надовго зникали під водою. Тоді мартини, які хлюпалися довкола, зацікавлено стежили зверху за їхніми підводними мандрами.
В болотистих мочарах, де річка впадає в озеро, Едек зганяв бекасів, натрапляв на дупелів, оглядався, як із кущів раптом вилітали жовтенькі вівсянки. Злякався раз, коли перед ним зненацька замахав крилами здоровий коршак з рудуватим пір’ям і, жалібно запищавши, низько полетів під розлогу вербу. Він знав перепелиць і деркачів, особливо любив рябчиків, які й узимку не покидали цих країв. Скрізь, на самому березі, в довколишніх гаях і лісах птаство шаленіло, сповнене радості весняних ранків і довгих, ясних вечорів. Свистіли дрозди, квилили чайки, дукав, немов читаючи буквар, наполегливий дятел, дерли горло зяблики, у траві киликали куріпки. Коло хати, на зрізаній тополі поселилися бусли, вигнавши спочатку пару непрошених гостей, які зазіхнули на їхнє гніздовище. Лісничий підстрелив двох яструбів-голуб’ятників і прибив їх на високих тичках у черешневому садочку — для острашки лакомої до ягід пташиної компанії.
Місяць тому на деревах, особливо уздовж лісових доріг, порозвішували багато шпаківень, синичників, хаток для інших птахів, і тепер тут кишіли пернаті мешканці. Едек ніколи й не подумав би, що на озері і в прилеглих до нього лісах, на цій невеликій ділянці, може кублитися стільки тієї голоти.
— На те ж у нас і заповідник,— мовив гордий із такого приплоду лісничий.— Ніхто їх тут не стріляє, множаться собі спокійно і щасливо. Ніде поблизу немає більше таких токовищ...
Поки що тетерюки і глухарі не токували — було ще рано. Тим часом лісничий майже щодня перед вечором ішов у ліс, беручи з собою Едека, щоб той побачив і почув, як прилітають вальдшнепи. Гасинець особливо любив цих птахів, які найраніше починали свої весільні бенкети, на світанку і в вечірніх сутінках пролітаючи з характерними звуками низько над деревами.
Едекові подобались такі походи, найцікавіші тоді, коли з низького неба мрячив дрібненький, теплий дощ. Недалеко від лісництва розкинулась невелика галявина, оточена заростями крислатих беріз, вільх і ялин. Тут було досить волого. Вони приходили перед заходом сонця. Часом до них приєднувався Міхал, який тепер частіше бував у Сумах по вечорах і навіть ночував.
...Поволі сутеніло, тіні ставали довші, сіра імла оповивала вершини дерев. Лагідний вітер вторував тихенькому шуму дрібнесеньких краплинок дощу. Вони курили, слухаючи останні перед заходом сонця голоси дрібного птаства. Найголосніше цвірінькали червоні вільшанки, які дуже любили ліщину; їх намагалися заглушити своїми трелями дрозди, ховаючись у верховітті ялин. Десь там за хмарами сонце, мабуть, саме сідало за окутаний туманом обрій. У лісі раптом стало тихо, тільки шумів вітер і шелестіли дощові краплі.
Було тепло, аж душно. І враз у тишу, яка щойно запала, ввірвалося, наближаючись десь од вкритих туманом луків, глухе гортанне кворкання:
— Орк, орк! Хо-ор-р-р-р. Кхо-ок-квор-р-р!
Метек міцно стис Едекові руку:
— Летять!
Над галявиною, там, де небо було ясніше, появилися раптом, раз у раз кворкаючи, два птахи. І майже водночас почувся тонкий, пронизливий свист:
— Цсі, цсі, цсі-і-і!
Над самими деревами линуло то тонке цвірінькання, то грубе, гортанне хоркання. Тепер уже більше тіней промайнуло над галявиною. І ще пара. А там іще один птах голосно співав свою пісню кохання.
Була якась незвичайна чарівність у цій весільній метушні над верхівками дерев. Морок поволі густішав, на бурому тлі неба око ледве-ледве розрізняло контури птахів. Рідше й рідше було чути тріпотіння крил, свист і кворкання. Наставала ніч, і пташині голоси стихали. Десь у верхів’ях дерев зашамотіло, заворушилося, стихло. І знову — тиша.
— Ти бачив зблизька вальдшнепа? — запитав Метек, коли, зачаровані тією вечірньою піснею іржаво-брунатних птахів, вони поверталися додому.
— Ні-і.
— При нагоді покажу тобі. Їх тут багато. Не бояться. За довгі роки ще ніхто не підстрелив жодного під час весільного льоту... Ті, що летіли по двоє,— то пари, самець завжди летить перший, і в нього цілить мисливець... Ранком вони теж летять, але недовго... Зажди, ще побачиш, як токують тетерюки і глухарі. Ото краса.
Лісничий зупинився на порозі свого кабінету, кивнув хлопцям:
— Зайдіть на хвилинку. Міхала зараз немає, і я хотів би поговорити з вами про нього.
Едек здивовано глянув на товариша. Метек схвально покивав головою. Певно, він щось знав.
Залєський давно вже звернув увагу на незвичайну виразність обличчя пана Гасниця. Загальний вираз того обличчя завжди лишався суворий, але, може, саме тому так добре видно було, як міняється вираз його очей. У сірих зіницях відбивалися біль і журба, смуток і радість. Зараз вони були сповнені якогось глибокого людяного занепокоєння і зворушення.
— Ви помітили, що хлопець ходить зажурений, похмурий, а раніше він же рота не стуляв. Тепер мовчить, тиняється по кутках, наче який відлюдько. І змарнів, схуд останнім часом. Я думаю, що він недоїдає, і ще й тому велів йому приходити сюди з Пісок на ніч, бо це, мовляв, значно ближче, ніж до його кутка в Піші. А головне — я хотів, щоб він був з вами, відпочив між друзями.
— Може, він хворий?
— Облиш, людино добра, теж філософ знайшовся... У нього свій клопіт, і тепер, я вже знаю,— немалий.
— Справді,— втрутився Едек,— він і мене уникав, щось у нього не так.
— Отож-бо. Я потроху вже докопався до причини. Позавчора взяв його в обхід, побалакали принагідно, серце йому трохи розкрилося, сказав дещо, хоча, звісно, і не все... Треба якнайскоріше забрати його з того лісництва. Там він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де козам роги правлять», після закриття браузера.