Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

— втіхи чи болю. Істина перевершила навіть ті її непевні підозри, які вона вважала занадто сміливими, хоча й прагнула понад усе, щоб вони виявилися правдивими. Дарсі вистежив Лідію і Вікгема у місті, заплямував свої руки кров’ю жінки, яку, напевно, сподівався більше ніколи не побачити, і мусив зустрітися з чоловіком, чийого імені навіть вимовляти не хотів. Він переконував його і врешті підкупив. І це все — задля Лідії, дівчини, яка була йому ніким, яку він навіть не шанував. І ось вона, Елізабет — своячка Вікгема! Яка гірка образа її гордості.

Дарсі чимало для них зробив — їй соромно було навіть уявити, скільки. Їй кортіло негайно відкрити свої сім порізів ганьби! Звісно, Дарсі пояснив, чому втрутився. Можливо, він справді вірив, що винен у діяннях Вікгема. Не виключено, що рештки теплих почуттів до Елізабет також могли спонукати його до вчинку, який розрадив би дівчину. Як гірко, о, як гірко було усвідомлювати, що Елізабет і її родина у невідплатному боргу перед чоловіком, який ніколи нічого від них не прийме! Вони завдячували йому порятунком і честю Лідії. Елізабет було боляче згадувати, як зухвало вона йому відмовила і як його зневажала. Їй було соромно за себе — і вона пишалася Дарсі. Вона пишалася, що, попри уражену честь, він ріс над собою і виявляв милосердя. Знову і знову перечитувала вона теплі слова, які написала про нього тітка. Того було не досить, але слова бальзамом лилися на душу. Отже, дядько й тітка були непорушно певні, що між нею і містером Дарсі є домовленість. Це її і тішило, і завдавало прикрощів.

Із задуми її вирвали чиїсь кроки. Вона ледве встигла згорнути і сховати листа, як двоє слуг внесли до додзьо містера Вікгема. Опустивши його на підлогу обіч неї, вони вийшли.

— Я перешкодив вашим самотнім роздумам, сестрице? — пробелькотів він зламаною щелепою.

— Так, — відповіла вона з усмішкою, — але інколи роздуми не шкода урвати.

— То й добре, а то я мусив би вибачитися. Так приємно побути тут у тиші після того, як я стільки пролежав у кутку в їдальні.

— Інші також сюди йдуть?

— Не знаю. Місіс Беннет і Лідія збираються в Меритон. Отже, сестрице, дядько й тітка кажуть, що ви вже бачили Пемберлі.

Вона кивнула.

— Сказав би, що заздрю, якби в своєму нинішньому стані я міг зважитися на таку дорогу. І стару управительку, певно, бачили? Бідолашна Рейнолдз, вона завжди мене любила — їй було б прикро побачити мене у такому стані. Вона про мене, мабуть, і не згадувала?

— Згадувала.

— І що ж казала?

— Що ви у війську, але вона боїться, що ви... що ви не відповідаєте її сподіванням. Звісно, вона змушена довіряти лише чуткам.

— Звісно, — відповів він, закусивши губу.

Елізабет сподівалася покласти кінець розмові, але він продовжив:

— А Дарсі ви там зустріли? Мені здається, Ґардінери щось таке казали.

— Так, він познайомив нас із сестрою.

— І як вам вона?

— Дуже гарна.

— Я чув, що за останні кілька років вона просто дивовижно змінилася. Коли я бачив її востаннє, вона ледве чи заслуговувала на добре слово. Я радий, що вона вам сподобалася. Маю надію, в неї все буде добре.

— Я в цьому й не сумніваюся — після всіх випробувань, які вона здолала.

— А сільце Кімптон ви не проїжджали?

— Здається, ні.

— Просто згадалося, що воно мало відійти мені. Така чарівна місцина! А маєток який! Я б там жив, як у Бога за пазухою.

— Із джерел, які видаються надійними, я чула, що воно дісталося б вам лише за дотримання певних умов — і то лишалося на розсуд нинішнього власника маєтку.

— Он як? Ну, певне зерно істини в тому є — якщо пригадуєте, я так вам спочатку й казав.

— Я також чула, що ви були вередливою дитиною, кривдили слуг і нехтували проханнями старшого Дарсі. Та й ваша нинішня поведінка свідчить, що відтоді ви анітрохи не змінилися, що підтвердять і ваші борги, й незчисленні байстрюки по цілій імперії.

На це Вікгем не знайшов, що відповісти, тож просто закаляв білизну. Елізабет підхопила один край його нош і з доброзичливою усмішкою сказала: — Ну ж бо, містере Вікгем, ми тепер брат і сестра, тож годі сперечатися про минуле. Сподіваюся, надалі ми погоджуватимемося в усьому.

І вона потягла ноші через моріжок назад додому.

Розділ 53

МІСТЕРА ВІКГЕМА ЦЯ РОЗМОВА так збентежила, що він більше не наважувався говорити з сестрицею Елізабет. А вона й рада була, що зуміла його заткнути.

Надійшов день від’їзду. Місіс Беннет нічого не лишалося, крім як змиритися з розставанням, а раз її чоловік відмовився їхати в Ірландію з цілою родиною, було ясно, що побачаться вони не раніше, ніж за рік.

— Лідіє, серденько, коли ж ми зустрінемося знову? — лементувала вона. — Господи, а мені ж звідки знати? Років, мабуть, за два-три.

— То хоч пиши мені, мила.

— За першої ж нагоди, але в заміжніх жінок є й важливіші справи. Най сестри мені пишуть, їм усе одно робити нема чого.

Прощальні слова містера Вікгема були не тепліші, ніж Лідіїні. Поки його ноші, запасну білизну й глеки з рідкою їжею мостили в екіпажі, він промовив заледве кілька слів.

— Ото вже гарний юнак, — пробурмотів містер Беннет, щойно молодята покинули дім. — Мушу сказати, коли він такий розслаблений, він подобається мені значно більше.

Попрощавшись із донькою, місіс Беннет кілька днів ходила, як у воду опущена.

— Я часто думаю, — нарікала вона, — що прощатися з друзями — це найстрашніше. Так без них сутужно...

— Така ціна заміжжя доньки, — втрутилася Елізабет. — Тішся, доки інші чотири самотні.

— Дурниці. Лідія полишила нас не тому, що вийшла заміж, а тому, що семінарія так далеко. Якби семінарія була ближче, то вона не мусила б одразу від’їздити.

Проте чутки, що поповзли околицею, незабаром розвіяли її тугу, і на зміну їй прийшла бентежна надія. Управительці Незерфілду наказали готувати дім до приїзду господаря, який мав навідатися за кілька днів, щоб познайомитися з новими слугами і проінспектувати, як укріпили кухню. Місіс Беннет не могла всидіти на місці. Вона з усмішкою розглядала Джейн і недовірливо трусила головою.

— Овва, а ось і містер Бінґлі не забарився. Не