Читати книгу - "Кубок пивних чемпіонів, Родослав Світланін"

 Історія, про яку я хочу вам розповісти, трапилася на одній трамвайній зупинці в Запоріжжі далекого 1988 року. Був я тоді студентом, щойно здав залік і з відчуттям небувалої полегкості, з усмішкою крокував вулицями, наче хмарами. Вийшовши з душної аудиторії інституту, я відчув на собі весняну свободу та віддався потоку міської суєти.

 Небо було ясне, сонце виблискувало над головою, і легкий травневий вітерець приносив солодкий запах акації. Пташки виспівували свої сонячні гімни, а я прямував до трамвайної зупинки, щоб дочекатися «трійку». Хотілося доїхати в центр, на площу з фонтанами, і трохи розслабитися, спостерігаючи за мерехтінням водяного срібла.

 Поряд із зупинкою хитко стояла на колесах стара бочка з написом «Пиво». Жовта фарба на ній облупилася, оголюючи руду іржу. Пінним напоєм цього сонячного полудня торгувала кремезна жіночка, що дивом вміщалася на крихітному стільчику, який глухо скрипів під її вагою.

 Трамваї тоді в Запоріжжі курсували з великим інтервалом зі швидкістю черепахи у відпустці, і чекати «трійку» доводилось подекуди й до пів години. Тож у мене було вдосталь часу, щоб поспостерігати за всім, що відбувалося навколо.

 Раптом із-за рогу сусідньої п’ятиповерхівки виринула трійця. Двоє чоловіків і жінка, яку можна було впізнати лише по по дірявим колготкам і спідниці. Лиця у всіх були такі, ніби їх нещодавно підкидали й ловили життєві труднощі. У пані під оком красувався синяк — мабуть, учорашній вечір удався на славу, і зараз їх мучила невгамовна спрага… та ще й яка!

 Зупинившись перед бочкою, трійця синхронно почала шарудити по кишенях, витягаючи дріб’язок. Один із чоловіків зібрав у всіх гроші, підійшов до продавчині й урочисто висипав монети на металеву тарілочку. Дзенькіт дріб’язку на всю зупинку підкреслив пафос моменту.

 — Бокал пива, будь ласка! — виголосив він із таким виразом, ніби щойно прийшов у банк за виграшем у лотерею «Спортлото».

 — О-о-о, я якраз за той бокал і хвилююся! — в’їдливо промовила продавчиня, розбираючи дрібні монетки товстими пальцями. — Якщо хоч один з вас його розіб’є, я вас...

 Усі присутні на зупинці виразно почули, що вона збирається з ними зробити, якщо хтось розіб’є скляний бокал. В цьому випадку продавчиня обіцяла їм таку подорож до Творця, що кожен із трійці долучиться до загробного світу частинами, причому в дуже цікавому порядку, а ті частини вона описала з такою детальністю, що деякі анатомічні подробиці викликали у мене певні відкриття.

 Після цих слів продавчиня грізно зиркнула на трійцю і пригрозила кулаком. Горе-компанія затихла.

 — І щоб знали, я, між іншим, у КДБ працювала! — пролунало на всю зупинку.

 — Ого! — шанобливо протягнув чоловік, що платив. — То ви того… оперативна працівниця?

 Продавчиня примружилася, ретельно наповнюючи бокал, наче це була справа державної ваги, і трохи м'якше відповіла:

 — Е-е-е... ну, не зовсім. Прибиральницею була. Але мій віник і досі весь КДБ пам’ятає! — вона пригрозила уявним віником, від чого трійця аж зблідла.

 Продавчиня поставила на підставку наповнений бокал із шапкою піни, що стікала, і в очах горе-клієнтів бурштиновий напій став мов єдиним шансом на порятунок.

 Головний, як я подумки охрестив його, схопив бокал обома руками, відійшов до колеса бочки, де його чекали інші. Він жадібно ковтнув і передав бокал дамі. Жінка зробила свій ковток і передала бокал останньому. Той, худорлявий і неголений, з насолодою, аж закривши очі, зробив маленький ковток, ніби дегустував дороге вино. Однак його насолода тривала недовго: Головний вирвав бокал із його рук і спокійно обіперся на бочку, смакуючи пиво малими ковтками. Жінка перша зрозуміла, що наступного ковтка їй доведеться чекати довго, і трохи відійшла від бочки. Схрестивши ноги, вона нервовими рухами запалила сигарету і закурила, слухаючи балачки товаришів.

 Розмову двох чоловіків, які стояли по різні боки від колеса пересувної бочки, присутнім на зупинці чутно не було, але їхні жести й міміка розповідали більше, ніж будь-які слова…

 Другого чоловіка я про себе нарік Жалюгідним — вигляд у нього був справді той ще, особливо після того, як він залишився без «джерела натхнення». На небритому зморшкуватому обличчі Головного з’явилася посмішка, що читалася як «життя налагоджується». Він був явно задоволений, володіючи бокалом, і щось жваво розповідав, випромінюючи впевненість власника цього скарбу.

 А от про Жалюгідного такого не скажеш — той судомно стежив, як Головний підносить бокал до губ, розтягує насолоду, смакуючи «живильну вологу». Здається, у міру того як Головний потягував пиво, його настрій зростав, а настрій Жалюгідного стрімко котився вниз. Він навіть, здається, почав підсвідомо повторювати ковтальні рухи разом із Головним, ніби насолоджуючись смаком напою в своїх думках.

 Під час своєї палкої розповіді Головному знадобилося щось показати двома руками, і він робить непрощенну помилку: ставить бокал на металеве крило над колесом, використовуючи його як барну стійку.

 Цією необачністю миттєво скористалася дама. Раптово вона підступила ближче, виконала несподіваний пірует, і — бокал з пивом опинився в її руках. Пиво трохи виплеснулося, а на її обличчі з’явився вираз беззаперечного тріумфу.

 Такий поворот подій аж ніяк не влаштував Головного, і його права рука миттєво склалася в кулак, який він різко спрямував у бік її обличчя. Жінка, оцінивши небезпеку, швидко зробила крок вперед, ухиляючись від неминучого удару. У цю ж мить Жалюгідний, не зводячи очей з бокалу, і не помічаючи нічого навколо, змістився на місце дами та, вхопившись за її талію, намагався вберегти залишки бурштинової рідини від розплескання.