Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

* * *

Сіті-Айленд був ідеальним місцем для неквапливих прогулянок — уздовж Сіті-Айленд-авеню і прилеглими вуличками, довжина яких зазвичай не перевищувала одного-двох кварталів. На острові було чимало витончених будинків з мезонінами, зведених ще за вікторіанських часів, і кілька верфей, що лишилися з часів розквіту там яхтобудування. Сіті-Айленд-авеню заповнена ресторанами морепродуктів: від вишуканого освяченого часом «Твейтс-Інн» до «Джонніз Ріф», де можна було поласувати рибою зі смаженою картоплею просто неба. Мені ж найбільше до вподоби був «Спаутерз-Інн» — тихий і скромний ресторанчик із зображеннями на китобійну тематику на стінах, у якому щочетверга подавали гороховий суп. Це було улюблене місце і Божевільної Мері.

У цьому маленькому містечку я став почуватися значно менш сором’язливим. Ми зверталися один до одного на ім’я і були у товариських стосунках з адміністратором «Спаутерз», з керівником бензозаправки й поштарями (вони стверджували, що ніхто ще не надсилав і не отримував так багато листів; а коли вийшов друком «Капелюх», ця кількість значно зросла).

Часом, коли мене пригнічувала тиша й порожнеча мого будинку, я навідувався до «Нептуна», дуже малолюдного й непопулярного ресторану в кінці Гортон-стрит, і годинами сидів там і писав. Гадаю, їм цілком до вподоби був такий тихий письменник, який кожні півгодини замовляв нову страву, не бажаючи, щоб ресторан через нього втрачав прибуток.

* * *

На початку літа 1994 року до мене прибилася бродяча кішка. Якось увечері я повертався з міста, а вона статечно сиділа у мене на порозі. Я увійшов до будинку й виніс їй блюдце молока. Вона спрагло його вихлебтала, а тоді спрямувала на мене погляд, що промовляв: «Дякую, друзяко, але я досі голодна».

Я знову наповнив блюдце й виніс їй шматок риби. Це знаменувало укладання мовчазної, проте чіткої угоди: вона залишиться зі мною, якщо ми зможемо порозумітися. Я знайшов для неї кошик і поставив його на столику на ґанку, а наступного ранку з радістю побачив, що вона й досі там. Я знову дав їй риби, залишив мисочку молока й подався на роботу. Я помахав їй на прощання — гадаю, вона зрозуміла, що я повернуся.

Того вечора вона знов чекала на мене: коли я повернувся, кішка зустріла мене муркотінням, вигинала дугою спину й терлася об ногу. Ці дії мене дивно зворушили. Погодувавши її, я, як завжди, вмостився на дивані біля вікна ґанку й теж узявся до вечері. Кішка стрибнула на столик надворі й спостерігала, як я їм.

Коли ж наступного ранку я виніс їй рибу й поклав на землю, вона чомусь їсти не стала. Тоді я поклав рибу на столик. Вона стрибнула на нього, але їсти почала лише тоді, коли я всівся на диван біля вікна й розпочав свою трапезу. Так ми й вечеряли синхронно — я на дивані, а вона — навпроти мене на столику. Цей щовечірній ритуал видався мені дивовижним. Думаю, нас обох сповнювало дружнє почуття — такого зазвичай очікують від собак, але зрідка від котів. Кішка полюбляла моє товариство: за кілька днів вона навіть почала ходити зі мною на пляж і сидіти там поруч на лавці.

Я не знаю, чим кішка займалася удень, проте якось вона принесла мені пташку. Тоді я зрозумів, що, напевно, вона ходила на полювання, як це властиво котам. Утім коли я був у будинку, вона незмінно сиділа на ґанку. Мене зачаровував і полонив цей міжвидовий зв’язок. Хтозна, може саме так потоваришували й собака з людиною тисячі років тому?

* * *

Мені пощастило знайти Гелен Джонс, яка чудово куховарила й поралася по дому. Вона жила неподалік і приходила до мене раз на тиждень. Щочетверга ми їхали до Бронкса на закупи, і першу зупинку робили біля рибного магазину на Лайдіґ-авеню, яким володіли два брати з Сицилії, схожі між собою, мов близнюки.

Коли я був маленьким, то щоп’ятниці до нас приходив торговець рибою і приносив відро, в якому плавали короп та інша риба. Мама відварювала рибу, приправляла й перемелювала, а тоді робила цілу миску рибних котлет. Ці котлети, а також салати, фрукти й халу[274] ми їли на шабат, під час якого не дозволялося куховарити. Сицилійські торговці з радістю відпускали нам коропа, білу рибу та щуку. Я не уявляв, як Гелен, справдешня християнка, яка справно ходила до церкви, впорається з приготуванням цього єврейського делікатесу. Проте вона мала надзвичайні здібності до імпровізації й приготувала неперевершену фаршировану рибу (вона назвала її «фільтрована риба»), яка, змушений визнати, не поступалася тій, що готувала мама. Гелен удосконалювала свою «фільтровану рибу» під час кожного приготування, і згодом цю страву полюбили усі мої друзі й сусіди. Вона припала до душі й церковним друзям Гелен. Я любив уявляти, як її друзі-баптисти поглинали фаршировану рибу на своїх церковних зібраннях.

* * *

Якось улітку в 1990-ті роки, коли я повернувся з роботи, мене на ґанку чекала дивна з’ява — чоловік із величезною чорною бородою і шапкою волосся. Якийсь божевільний волоцюга, майнуло в мене в голові. Лише коли цей «волоцюга» заговорив, я зрозумів, що це — мій старий друг Ларрі. Я не бачив його вже багато років і почав був думати, як і багато хто з нас, що, можливо, його вже серед нас немає.

Я познайомився з Ларрі на початку 1966 року в Нью-Йорку, саме коли намагався відійти від перших жахливих місяців наркотичної залежності. Я добре харчувався, тренувався і регулярно ходив до спортзалу у Вест-Вілиджі, щоб відновити силу. У суботу зранку він відкривався о восьмій, і я завжди був першим відвідувачем. Однієї суботи розпочав тренування з тренажеру для жиму ногами — у Каліфорнії в мене чудово виходило присідати зі штангою, тож мені стало цікаво, наскільки сильними були мої ноги тепер. Я легко підважив 360 кілограмів, не без зусиль здолав і вагу у 450 кілограмів і безрозсудливо збільшив її до 545-ти. Я розумів, що це для мене забагато, проте не захотів визнати свою поразку. Я зробив три ривки, чотири, а на п’ятому сили полишили мене. Я безпорадно лежав, придавлений 545 кілограмами, із колінами, притиснутими цією вагою до грудей. Я заледве міг дихати, годі вже казати про те, щоб покликати на допомогу, і почав міркувати, скільки я так протягну. Я відчував, як до голови приливає кров, і боявся, що нападу не уникнути. Тієї миті двері розчахнулися і