Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Під час одного з таких запливів у 1979 році я побачив на краю острова чарівний бельведер. Тому вибрався з води, щоб подивитися на нього ближче, потім пройшовся вулицею і на одному з будиночків побачив табличку з написом: «Продається». Я, весь мокрий, постукав у двері, й мені назустріч вийшов власник — офтальмолог із лікарні при Коледжі Ейнштейна. Він саме завершив стажування і тепер перебирався з родиною до Північно-Західного Тихоокеанського узбережжя. Власник показав будинок (мені дали рушник, тож у приміщенні з мене не капало), і він мене неабияк зачепив. Усе ще в плавках я попрямував до офісу агента з нерухомості, що розташовувався далі по Сіті-Айленд-авеню, і сказав, що хочу купити будинок.

Ще з часів навчання у резидентурі Каліфорнійського університету я мріяв про власний будинок на кшталт того, який винаймав тоді у каньйоні Топанґа. Дуже хотів, щоб він був біля води, і я міг лише у плавках і сандалях спускатися до моря. Отже, обшитий червоною вагонкою будиночок на Гортон-стрит за півкварталу від узбережжя був найкращим варіантом.

Я не знав, як володіти будинком, тому катастрофа не забарилася. Коли я тієї ж зими подався на тиждень до Лондона, то не розумів, що мав залишити опалення увімкненим, щоб труби не замерзли. Тому, коли повернувся з Лондона й відчинив вхідні двері, на мене очікувало жахливе видовище. Труби нагорі потріскалися і потекли, уся стеля в їдальні жмуттям звисала над столом, а сам стіл разом зі стільцями було вщент розламано. Безнадійно зіпсовано було й килим під ними.

Коли я був у Лондоні, батько запропонував мені (оскільки я тепер мав власний будинок) забрати його рояль — прекрасний старовинний «Бехштейн» 1895 року — року батькового народження. Тато володів ним понад п’ятдесят років і раніше грав на ньому щодня, але тепер, коли йому було вже далеко за вісімдесят, його пальці були здеформовані артритом. Після того, як я побачив масштаби руйнування, мене охопила хвиля жаху, підсилена думкою про те, що саме тут стояв би рояль, якби придбав будинок раніше.

Багато моїх сусідів на Сіті-Айленді були моряками. Прилеглий будинок належав Скіпу Лейну і його дружині Доріс. Він більшу частину свого життя був капітаном великих торгових суден, і тепер у його будинку було стільки корабельних компасів, штурвалів, нактоузів[272] і ліхтарів, що він і сам почав нагадувати корабель. Стіни завішані фотографіями суден, якими він колись керував.

Скіп міг нескінченно довго розповідати про життя біля моря, але тепер, після виходу на пенсію, він полишив величезні кораблі заради крихітного одномісного суденця «Санфіш». На ньому він часто перепливав Істчестерську затоку й вважав за дрібницю дістатися ним до Мангеттена.

Попри те, що Скіп важив близько 115 кілограм, він був надзвичайно сильним і навдивовижу моторним. Я часто бачив, як він щось лагодить на даху свого будинку, — гадаю, йому просто подобалося відчувати себе над землею. А одного разу Скіп прийняв виклик: виліз на 9-метрову опору сіті-айлендського мосту, підтягнувшись тільки за допомогою м’язів, після чого балансував на одній із його балок.

Скіп і Доріс були ідеальними сусідами — надзвичайно енергійні й пристрасні до життя, вони ніколи не нав’язували свого товариства, але за потреби готові були нескінченно надавати допомогу. На Гортон-стрит розташовувалося всього з десяток будинків, у яких проживало не більше тридцяти мешканців, і якщо з-поміж нас був лідер, людина, здатна до рішучих дій, то такою людиною був Скіп.

Якось на початку 1990-х надійшло попередження, що насувається потужний ураган, і поліцейські, які прибули, оголосили у мегафон про необхідність евакуації. Але Скіп, який знав усе про витівки штормів та морів і мав настільки гучний голос, що міг перекричати будь-який мегафон, висловив незгоду. «Стояти! — пророкотів він. — Усі лишайтеся на місцях!» Після чого запросив усіх на ураганну вечірку до себе на терасу — поспостерігати, як повз нас проходитиме око бурі.[273] Якраз перед настанням півночі, як і передбачав Скіп, вітер ущух і нас раптово огорнули спокій і тиша. В оці бурі світило сонце, ясніло небо — панував тихий, магічний спокій. Скіп розповів, що інколи можна побачити птахів чи метеликів, яких приносить в оці бурі за тисячі кілометрів, навіть із Африки.

На Гортон-стрит ніхто не замикав дверей. Ми всі наглядали одне за одним і за нашим маленьким спільним узмор’ям. І нехай воно мало лише кілька метрів завширшки, та це було наше узмор’я, і щороку на День праці ми влаштовували на крихітному клаптику піску пікнік, смажачи на рожні ціле порося.

А разом з іншим сусідом Девідом ми часто відправлялися у тривалі запливи затокою. Девіду були властиві обачність і здоровий глузд, яких бракувало мені, і зрештою він часто допомагав уникнути халепи. Утім інколи я заходив надто далеко: наприклад, одного разу вирішив уплав подолати відстань аж до мосту Троґс-Нек, внаслідок чого мене мало не розрізав навпіл якийсь катер. Коли я розповів про це Девіду, він був шокований. За його словами, якщо мені так хочеться плавати («як ідіот») на шляху прямування суден, то варто принаймні чіпляти позаду себе оранжевий плавальний буй, щоб мене було легше побачити у воді.

Часом у прибережних водах Сіті-Айленду я натрапляв на маленьких медуз. Проте не надавав значення незначним опікам, які вони викликали, злегка торкаючись до мене, але в середині 1990-х почали з’являтися значно більші екземпляри — Cyanea capillata — лев’яча грива (саме вони стали причиною загадкової смерті в одному з оповідань останньої збірки про Шерлока Холмса). Зустріч із такою медузою не віщувала нічого доброго. Її дотик лишав на шкірі страшенно болючі рубці разом із негативним впливом на частоту серцебиття і кров’яний тиск. Якось десятирічний син одного з сусідів, якого вжалила така медуза, отримав небезпечний анафілактичний шок. Його язик і обличчя так набрякли, що він заледве міг дихати, і порятунком стала негайна адреналінова ін’єкція.

Коли медузна пошесть набула ще більшого розмаху, я почав плавати в повному підводному спорядженні включно з маскою для обличчя. Неприкритими лишалися тільки губи — їх я густо змащував вазеліном. І навіть з цим усім я одного дня з жахом виявив Cyanea розміром із футбольний м’яч у себе під пахвою — так настав кінець мого безтурботного плавання.

Щороку у травні й червні, коли місяць був уповні, на нашому узмор’ї, як і на всьому Північно-західному узбережжі, відбувалося надзвичайне стародавнє дійство — на берег повільно вибиралися для спарювання мечохвости — створіння, які заледве змінилися з часів палеозою.