Читати книгу - "Дім для Дома"

Втім, Мама Оля таки їде слухняно за Машею до Донецька і повертається скоро — сама. 

Чиста земля

 — А якщо б там хтось збудував дім? — питає полковник чи то у мене, чи то у тиші в квартирі.

Ми з тишею мовчимо. Але ж і так ясно: іржавий винищувач — це не дім. Та й ніхто вже нікуди не полетить. Навіть якщо молодший Клейно раптом згадає про батькову мрію, примчить, привезе чарівну коробку і керосин, і навіть міліцейський супровід із мигалками. Полковник не полетить — він уже ледве ходить. Та і часи не ті. Це в 90-ті комусь здавалося, що свобода — це коли дозволено все, навіть подарувати винищувач батькові на ювілей. Та й те, що сталося на аеродромі... Що як машина підведе або серце — сказали ж тобі, Цілику, що воно старе. З чверть століття тому сказали. Вже хіба душа полетить у небо, а душі коробка приводів ні до чого.

— Немає сил, Доме, — визнає полковник. — І що, гад я, що копати їм не дозволив? Може, то мені кара?

Дзвінок лунає суботнього ранку — в цей час ще минулого серпня Цілик збирався би в гості до літака. Тепер лежить, ще не вставав навіть. І на дачі після авіашоу ми, звісно, не були ні разу. Та що там, старий взагалі не виходив на вулицю.

До телефону підходить Маруся.

— Так, доброго дня, Надіє Іванівно. Так, я впізнала, звісно. Я дуже рада вас чути. Ми вже давно...

Я підхожу ближче — послухати. Пані Надія ще ніколи не дзвонила Марусі. Та, виявляється, й тепер телефонує не їй. Маруся кличе діда до телефону й обережно допомагає йому сісти на табурет.

— А звідки у вас мій номер? — питає полковник.

Він говорить тепер тихіше — так, наче більше вже не перекрикує авіаційних моторів. Він і пахне тепер інакше — кожна нотка м’якша й ніжніша. Та я все одно добре вмію його читати: старий хвилюється. американці, кажуть, так хотіли дослідити його секрети, що обіцяли сто тисяч усякому, хто доставить їм цей літак — але ніхто не зміг. витягується, мов на плацу, посеред городу, між ледь видимих сірих парів землі. я ж таке за півкілометра чую. Ось якби на сусіднім городі, там, де алкоголік, який доносив на нас, ось тоді би... І він би віддав археологам ту ділянку просто за кілька пляшок горілки. Але хто запитує пуделя?

— Що ви... Скільки? Та ви жартуєте... — він замовкає, дивиться мені в очі, ніби хоче поради. — Вони точно стільки заплатять? — питає нарешті. — Так, я розумію. Добре. Але це неможливо так зразу. Потрібен час. Так, дякую вам, що ви не влізли туди, як злодії!.. Мені місяць потрібен. Так... До дощів.

І полковник уперше після хвороби рішуче перевдягається, поправляє перед дзеркалом комір, знімає з гачка авоську і шкандибає до виходу.

— Діду, ти що, йдеш кудись? — Маруся хапає старого за руку.

Він вдає, що не розуміє:

— На дачу, куди ж іще?

— Але тобі не можна...

— Та все буде добре, ти не хвилюйся так, — каже полковник і додає неспростовне: —Марусю, ти ж знаєш, як воно, коли тебе не пускають... Дом! До мене!

І я тут як тут.

Але йдемо ми не на дачу. Ми рушаємо в захопливий тур — пунктами прийому металобрухту.

Здати літак на металобрухт непросто. Цілий, з крилами, хвостом та зірками, його не здаси. По-перше, не донесеш. Це тільки син Клейна міг пригнати транспорт з мигалками. Та й запитання виникнуть. Де купували, пане? По чому? Ай-ай, там, на сході країни, люди, мабуть, переживають і нарікають, мовляв, при Союзі не було такого: і завод працював, і літак височів над парком, охороняв — щоб стара війна ніколи сюди вже не повернулася. Щоправда, я чув, один старий літак — не військовий, а звичайний АН-10, в якому за СРСР працював кінотеатр у спальному районі Львова — опинився врешті просто поміж городами в кінці вулиці Стрийської. Але замість того АН-а у сквері поставили церкву, тож львів’янам немає на що жалітися. Рештки літака ніхто не ховав під брезентом, і навіть хлопчаки з Лепкого їздили подивитись на них — від АН-а тоді вже майже нічого не залишилося, бо частинами здати літак на металобрухт ще так-сяк можна. Поміж городами лежав тільки великий, схожий на китовий, скелет.

Тепер на металобрухт можна здати все. На пункти прийому, певно, цілі заводи зносять по кісточці. Тож варто спробувати. Старий прокашлюється:

— А ви організовуєте самовивіз? Металобрухту...

— Дідулю, йшов би ти звідси!

Ну так, це, якби хтось прийшов із картою каналізаційних люків, вишок ЛЕП та інших українських «родовищ» кольорових металів. Ні, хочеш здати — то сам і вкради.

У той день ми не знаходимо нікого, хто нас з полковником хоча б вислухав. Ось так хочеш позбутись винищувача — а ніхто не бере. Але старий не здається. Навіть оживає потроху.

Оля вмовляє батька залишатися вдома, та марно. Щойно Маруся втратить пильність — і дід тікає. Намагається вмовити ті контори, де вже бував, забувається, йде по колу. Спочатку запитує загалом — про ціни, порядок, транспорт, а тоді й зізнається навіть. Мовляв, є в мене старий літачок... Але хто повірить якомусь старому з пуделем? Чи то, може, справді винищувач не потрібен нікому? А був же час, МіГ-15 мав ціну. Коли він з’явився в корейському небі,

— Ніхто! — втішається досі полковник. — Радянські літаки ніколи не перетинали лінію фронту. Нас же там, у Кореї, ніби і не було... — він сміється і пахне... не знаю, війною? — Радянський льотчик не повинен потрапляти в полон.

І ніхто не потрапив. Але МіГ-15 таки опинився в американців, хоч і занадто пізно. Якийсь північнокорейський пілот викрав літак і полетів собі, наче птах, на волю. Приземлився поблизу Сеула, немало здивувавши тамтешніх. Може, й полковнику варто було так утекти? Щоправда, через ту втечу начебто стратили