Читати книгу - "Таємна історія"

однозначному ключі. Ми тоді добряче випили й пішли вдвох кататися на човні. Я випустив весло і, поки намагався його виловити у воді, раптом відчув, як Френсісові пальці ковзнули моєю щокою, під вилицею. Абсолютно буденно, але й при тому цілеспрямовано. Приголомшений, я підвів погляд, і наші очі зустрілися, так, як тільки очі можуть зустрічатись, і якусь мить ми дивились один на одного, човен погойдувався на хвилях, а поряд плавало забуте весло. Я страшенно збентежився, відвів погляд. Аж раптом Френсіс вибухнув сміхом, спостерігаючи мою скруту.

— Ні? — спитав він.

— Ні, — з полегшенням відповів я.

Здавалося б, цей епізод мав би певним чином охолодити нашу дружбу. Хоча я завжди дотримувався думки, що людину, зайняту вивченням античної класики, тема гомосексуальності не може сильно бентежити, проте почувався не у своїй тарілці, коли це стосувалося мене напряму. Мені подобався Френсіс, але поруч із ним я завжди нервував; так от, описана вище пригода дивним чином зняла цю напругу. Мабуть, я просто знав, що рано чи пізно такий момент настане, і тому страшився його. Коли ж усе минуло, то мені одразу стало комфортно поруч із Френсісом, навіть якщо обставини нас компрометували: п’яні, у нього вдома чи затиснуті між кимось на задньому сидінні машини.

Між Банні й Френсісом події розгорталися за іншим сценарієм. У товаристві вони обоє почувалися добре, та коли покрутишся біля них довше, ставало зрозуміло, що вони рідко чимось займалися лише вдвох, ніколи не лишалися наодинці. Причину я знав, як і всі інші. Та раніше мені геть не спадало на думку, що до певної міри вони не могли один одного терпіти, або ж те, що грубі жарти Банні хоч і приховано, та все ж таки цілили злостивими натяками безпосередньо у Френсіса.

Шок, коли до тебе приходить таке розуміння, — чи не найнеприємніший із можливих сюрпризів. Я ніколи не думав (а мав же здогадуватися!), що ці пришелепуваті упередження Банні, які мене до цього так веселили, насправді не іронічні ні на краплинку, а цілковито серйозні.

За нормальних обставин Френсіс би легко подбав про себе. Він мав запальну вдачу, був гострий на язик і міг би поставити Банні на місце в будь-якій ситуації й у будь-який час, але з цілком зрозумілих причин поводився інакше. Ми з болем спостерігали, як Банні щодень і щоніч носить цю метафоричну пляшечку з нітрогліцерином, не даючи нам забути про її існування, дозволяючи поглянути на неї краєм ока, ніби натякав: мені під силу жбурнути її на підлогу в будь-який зручний для мене момент.

Мені не стане духу переказати всі лихі речі, які він сказав чи зробив щодо Френсіса, усі його розіграші, ремарки про педрил та ненормальних, публічні, принизливі розпитування про вподобання та способи їх задовольняти, виражені мовою напрочуд детальних клінічних описів із прив’язкою до різноманітних предметів: клізм, кроликів, лампочок розжарювання.

— Хоч раз, — пам’ятаю, цідив крізь зуби Френсіс, — хоч раз мені б хотілося йому…

Але він анічогісінько не міг зробити. Ні сказати, ні зробити.

Ви могли б подумати, що я — на той момент абсолютно не винний у жодному злочині проти Банні й людства — мав би уникнути цього безперервного снайперського обстрілу. На жаль, і то на жаль саме для Банні, а не для мене, не уникнув. Він був настільки сліпий, що не збагнув усієї небезпеки ситуації, в якій сам же відштовхнув від себе єдину неупереджену людину, єдиного потенційного союзника. Бо я любив Банні не менше, ніж інших, і я б не став на бік решти так швидко, якби він не кидався на мене з такою агресією. Можливо, десь подумки Банні вирішив для себе, що ревнощі все виправдовують: його місце в маленькій групі похитнулося приблизно в той самий час, як у ній з’явився я. Дрібна й дитяча образа, безсумнівно, ніколи б не вилізла на поверхню, якби його не гризла параноя й він був здатний відрізняти ворогів від друзів.

Банні ставав мені дедалі огиднішим. Безжальний, немов який підрушничний собака, він хутко, з непозбувним інстинктом добирав найбільш слизькі для мене особисто теми й речі, від яких я люто відхрещувався. Раз по раз він грав зі мною в одну й ту саму садистську гру. Залюбки спокушав мене брехнею.

— Шикарна краватка, — бувало, казав він. — Це ж Hermès, правда? — І коли я вже погоджувався, то Банні швиденько тягнувся рукою до аксесуара через весь стіл і викривав його вбогий родовід. Або ж міг посеред розмови раптом зупинитись і заявити: — Річарде, старий, а чому ти ніколи не показуєш фоток своїх батьків?

От за такі деталі він зазвичай і хапався. Його власна кімната була завалена цілою добіркою бездоганних сімейних сувенірів, ідеальних, немов з однієї лінійки рекламного продукту: Банні з братами вимахують ключками для лакросу на яскраво освітленому чорно-білому полі; родинне святкування Різдва: пара крутецьких батьків із відчуттям смаку вдягнуті в дорогі халати, а п’ятеро хлопчаків-блондинчиків в однаковісіньких піжамах качаються по підлозі з веселим спанієлем, а в глибині фото — до смішного розкішний іграшковий поїзд і шикарна новорічна ялинка; мама Банні на своєму першому виході у світське товариство, юна й пишна у своїй білій норковій шубі.

— Що? — перепитував він з удаваною невинністю. — У Каліфорнії немає фотоапаратів? Чи не хотів, щоб друзяки побачили маму в штанах із поліестеру? А в якому універі вчилися твої батьки? — перебивав він мене, не даючи завершити відповідь на попереднє запитання. — Ліга плюща? Чи просто — університет якогось там штату?

Жорстокість без причин. По-моєму, що стосується сім’ї, то відбріхувався я вправно, але під таким зухвалим тиском шансів устояти не лишалось. В обох моїх батьків неповна середня освіта; мама справді носила штани, які купувала у фабричній крамниці. На єдиній аматорській фотці з нею, що я мав, вона стоїть, спершись на сітку «рабіца», а другу руку поклала на нову самохідну газонокосарку батька. Певно, це стало приводом, яким вона скористалася, щоб відправити її мені, — мамі здавалося, що мене зацікавить нове придбання. І зберігав я її на робочому столі (заткнувши в тлумачний словник на букву М — «мама») тільки тому, що інших у мене не було. Та одного разу я встав серед ночі, щоб переховати її, — настільки страшився, що Банні, тиняючись по кімнаті, наткнеться на неї. Але кращого сховку придумати не спромігся й тому врешті-решт спалив її в попільничці.

Уся ця приватна інквізиція неабияк дошкуляла, та мені навіть слів бракує, щоб описати муки, яких я зазнавав, коли Банні