read-books.club » Детективи » Червоний. Без лінії фронту 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

233
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червоний. Без лінії фронту" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 75
Перейти на сторінку:
Оговтався, реготнув:

— Диви, німецький шпигун! — І враз скинув маску блазня, мовив жорстко: — З тобою тут не граються, фраєрок. Руки підняв!

Данило підкорився.

Одна з тіней спритно обшукала його, знайшовши та забравши пістолет. Я похолола — тепер моя черга. При собі нічого цінного не мала, і все одно неприємно, коли чужі руки лапають. Але обійшлося, Валет кивнув у бік машини:

— Ворушіть копитами. Обоє. Лягли на дно — умерли.

— Усе добре, Домцю, — сказав Данило, пошукав і знайшов мою руку, взяв у свою, повів за собою.

Задній борт уже опустили.

Данило підсадив мене, застрибнув сам, ми слухняно лягли на дощату підлогу кузова.

Троє темних заскочили за нами, не лягали, розмістилися вздовж бортів. Валет закрив задній борт особисто. Хлопнули двері кабіни.

Поїхали.

Там, на холодних дошках, я втратила відчуття часу. Лежала й придумувала собі молитву, яка могла б урятувати й захистити нас. Бо нічого доброго від мандрівки проти ночі не чекала. Данило рівно дихав, і я вкотре здивувалася його спокою. Навіть позаздрила.

Нарешті скреготнули гальма, полуторку труснуло.

— Вилазьте! — почулося ззовні.

Борти не опускали. Усі, хто в кузові, змушені були перелазити й стрибати вниз. Данило хотів піти першим, та Валет зажадав:

— Галушка — пішла!

Мене прийняло відразу три пари рук.

А щойно тіло перекинув через борт Данило — та ж сама зграя налетіла, стягнула, не дала стати на ноги, потягла вперед, де у світлі фар майоріла знайома постать Вані Баркаса.

Я закричала.

Бачила старий кар’єр неподалік закинутої шахти.

Нарешті дійшло: будуть убивати.

9

— Поставте! — крикнув Баркас, закашлявся, вилаявся. — Де вас носить, промерз до кісток. Чого запізнилися до дядька, Домцю?

Я мовчала. Могла б слова знайти — не хотіла.

Данила тим часом змусили стати на рівні. Баркас махом руки звелів посіпакам трохи розступитися, неквапом, поважно ступаючи, наблизився. На мене враз перестали зважати. Аби бажання, відступила б у темряву, далі — тікати. Тільки ж не забіжиш звідси далеко. Я знала, де ці кар’єри й скільки народу зникало тут безвісти.

Баркас одягнув теплий справний кожушок. Голову прикрив високою каракулевою шапкою, дуже подібною до папахи. Рукавиці не знімав, заклав руки за спину, заговорив голосом доброго домовинка:

— Ти, чоловіче добрий, потрібну справу зробив. Мусорка лягавого прикокав, ще й не абикого. Той капітан був гіршим за звіра голодного, лютішим за пса скаженого. Від людей тобі уклін низенький, подяка й допомога... — Слова зависнули в повітрі, здавалося, замерзнуть зараз, і старий злодій закінчив фразу: — ...належала, аби не борг твій тим самим людям. Платити борги треба, відповідати. Хіба не навчили? Коля Тайга — людина авторитетна, закони знає, мав би пояснити тобі.

Я поняття не мала, про що говорив дядя Ваня.

Зате Данило знав.

— Нікому нічого я не винен, — мовив рівно.

Лише я почула в голосі загрозу. Хоч учорашній доходяга один проти п’яти, разом із шофером, навряд чи вистоїть. Це я ще Баркаса не порахувала.

— У нас тут чутки швидко розходяться. Тільки здається, що тундра й тайга кругом, тому всі від кожного далеко. Не кожен день, не кожен рік навіть така буза починається, як ти заколотив на хазяйстві майора Абрамова... гори він у вогні.

Тоді я ще не знала: начальника табору, де сидів і звідки втік Данило, майора Абрамова, бунтівні злодії спалили живцем.

— Нічого сказати не хочеш? — промовив скрадливо Баркас.

— Туди йому й дорога.

— Як і капітану Смолякову! — погодився дядя Ваня. — Усе б воно нічого. Аби ось дівчинка, — кивок у мій бік, — за яку я перед мамкою її покійною відповідати підписався, не сказала вчора, хто ти такий є. Назвала Остапом. Ти ж сам себе так назвав, га, Данило Червоний, засуджений номер тринадцять-нуль-вісім, га?

Ось коли я вперше почула його справжнє прізвище.

— Мовчиш? Правильно, молодця. Чутки, Червоний, поперед тебе скачуть. Тебе ще тут не було, а люди у Воркуті вже в курсі: на «четвірці» вашій бакланять по-крупному. Закрутила все не братва, а бандерівці з лабусами, політичні. Наші, «чорна масть», під шумок свої справи робила. Коля Тайга міг би по всьому зону тримати, сук там затрюмили до ноги. — Доброго дядечка вже не було, рикав старий лютий вовк. — Тільки нема Колі. Дійшло до нас, життя йому обірвав Остап, старший у бандерівців. Скажи, що ти не той Остап, чоловіче добрий. Скажи, що там Остапів двоє було.

— Той самий, — визнав Червоний.

Баркас картинно сплеснув руками.

— Валетику, синку, чув-бачив? Отак треба, чесно. Завжди чесними будьте, братчики, ніколи не брешіть. За брехню в нас закон вимагає карати, суворо й справедливо. За смерть наших кращих корешів, бродяг достойних, злодіїв законних, коронованих — теж смерть. Скажеш щось на дорожку? Чи вже там, на небесах, Тайзі нашому?

— Дядю Ваню! — не витримала я. — Дядю Ваню, НЕ ТРЕБА! НУ ПРОШУ ВАС, НУ ВИ Ж ОБІЦЯЛИ!

— Цить! — рявкнув Баркас. — Засохни, дура! Для тебе все зробив, бо слово тримаю! Ти нам ось дорогий подарунок піднесла, за це від людей уклін! Тепер стій і дивись! Знатимеш надалі, як лізти не в свої справи! Валете!

Вертлявий знову відбив чечітку, посунув до мене.

Замість тікати я кинулася на нього, махаючи кулаками й готуючись уже померти від пострілу чи удару ножем.

Рудий зупинив, схопив за кисті, легко викрутив.

І в ту мить із мене посипалися матюки.

Не любила, намагалася без потреби не вживати. Але тут не витримала, неначе греблю прорвало. Відбірне матюччя, якого не всякий блатний почує зараз, лилося з мене на всі голови, починаючи з Баркасової.

Заскочений Валет послабив хватку, крякнув:

— Ого! Ух ти!

— Ну, мама тебе не чує! — вигукнув старий злодій, кілька разів плеснувши в долоні.

Двоє убивць, що стояли поруч із Червоним спинами до мене, повернулися — цікаво ж.

А Данило почав.

Скориставшись коротким, на кілька секунд, послабленням уваги, він кинувся на того, хто ближче.

Урка не встиг отямитись — Червоний сильно вдарив долонями по вухах, миттю перетиснув горло й розвернув ворога, прикриваючись. Той, що товкся поруч, оговтався й уже бив пікою, та вістря ввійшло в живіт товариша. Закричали обоє, хто від болю, хто — від злості. Данило з усіх сил штовхнув підрізаного на бійця з пікою, не даючи тому висмикнути зброю.

Валет рвонув до

1 ... 71 72 73 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний. Без лінії фронту», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний. Без лінії фронту"