Читати книгу - "Танець недоумка"

— Моя Віра — гриб?

— Та її взагалі вже немає! А істота на твоїй кухні — авжеж, гриб.

Я труснув головою, наче міг витрусити з неї цю нову, немислиму реальність, що ввірвалася в моє життя.

— А якщо ви помилилися? Раптом не все так… Хоча б кокон! Чому він був на стіні? Віра ж не на стіні померла!

— Чому — бо мараму! Ти не слухаєш, як завжди!

— Ірмо! Відповідай нормально!

— На цій планеті не можна вмирати — я казала тобі! Усе, що вмерло, дістається грибниці. А твоя дружина різко покинула вживати пилок! Так само, як Окамура! Цього не можна робити!

— А хто підсадив її на пилок?! — я запитав це тихо, зціпивши зуби, відчуваючи, що готовий вибухнути від люті.

Ірмині очі обурено спалахнули.

— У чому ти мене обвинувачуєш?! Нас би всіх тут покинули! Коли рік тому впав зі стіни капрал, я зрозуміла, що він здохне — без варіантів! — і воскресне вже як химера. І все повториться! Вандлик оголосить карантин, звалить на орбіту й стане спостерігати, як ми здихаємо. І тоді я принесла йому пилок — це був єдиний вихід! А потім зрозуміла одну просту річ. Згідно з усіма цими щоранковими прогнозами, раз на пів року в колонії хтось неминуче гинутиме. Отже, поява химер відкладена тільки на пів року. Тоді я вирішила посадити на пилок якнайбільше народу — це б зменшило смертність у десятки разів. У сотні! Ніхто б узагалі не помер тут — доти, доки я б не придумала спосіб змусити всіх полетіти! Якби капрал слухався мене, усе було б по-іншому! І твоя дружина була б жива, якби ти не уявив собі, що найрозумніший!

Сенс її останніх слів дійшов до мене десь через секунду, ударивши в обличчя гарячою хвилею жалю й люті водночас:

— Якого чорта, Ірмо, ти кажеш мені це зараз?!

Я підхопився. Вона теж.

— А коли?! Коли ти будеш готовий довіряти мені?

— Ірмо! — прошипів я крізь зуби, але не знав, що сказати далі. І тільки стискав кулак, намагаючись стримати вир люті.

— Нічого не змінити! — випалила вона. — Але є ще твоя донька — ось що зараз важливо! І в нас досі є шанс! Ми змусимо їх полетіти! Мій план спрацює, обіцяю! Просто треба позбутися химери. Мені дуже жаль твоєї дружини, справді, але це не привід доглядати за грибом! Потім ти заявиш про її зникнення — нехай шукають. Евакуація все спише! І ми полетимо! Ось і все!

Тільки тепер я роздивився в її очах біль і співчуття. Майже благання. Я знову сів. Ельза зазирнула в кухню. Її личко випромінювало подив і зовсім трішки — переляк. Насилу змусив себе всміхнутися їй.

— Усе добре, сонечко, — сказав я.

— Ви не сваритеся?

— Ні-ні… Просто доводимо кожен своє.

Вона уважно подивилася на мене. Я вичавив іще одну усмішку. Ельза кивнула і знову втекла. Ірма так і стояла, дивлячись на мене, наче чекала, що я сперечатимусь. Я мовчки взявся прибирати зі столу. Відчинив холодильник. На дверцятах поряд із пляшкою кефіру буденно стояв той самий металевий термос.

— Боже мій, ти хоч сховай його… Тут тепер дитина.

— Саме так! — Ірма підійшла до мене впритул. — Саме так, тут дитина! А який твій найбільший страх, як ти думаєш? Най-най? Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?

3

Холодні кахлі, здавалося, були єдиною ниточкою, що зв’язувала мене з реальністю. Я торкався до них чолом, і якби не це відчуття, мабуть, так і розчинився б у хитких образах, що виплеснулися звідкілясь із задвірків моєї свідомості.

Метелики… Тисячі чорно-помаранчевих метеликів-сонцевиків…

Здається, я ненадовго знепритомнів.

Живіт судомить після низки блювотних позивів. Я лежу на підлозі, підібгавши під себе коліна, і впираюся лобом у темно-синю плитку. Я у ванній. Нашій з Вірою ванній… Живіт скрутило в іще одному болісно сильному позиві, і я застогнав. Але блювати не було чим, тож відчув якусь подобу зловтіхи щодо власного шлунку: «Усе, друже, патрони скінчилися»…

Як же, виявляється, складно вбити беззахисного… Мене вивертало, варто лише було підняти пістолет. Адже кожною своєю складочкою вона — моя дружина. «Гриб, — нагадав я собі, — насправді, всього лише гриб…» Я встав, долаючи запаморочення, скинув одяг (на це пішла ціла вічність) і важкою ходою зайшов у душову кабінку. Холодна вода повинна була привести до тями. Принаймні мені так здавалося. Так хотілося. Відкрутив кран на повну. Крижані струмені миттю вибили з легень усе повітря, та я не дозволив собі скрикнути. Тільки шумно видихнув. Гриб, вона просто гриб. І в мене немає вибору.

Тепер усім тілом гуляли сильні дрижаки, але в голові й справді прояснилося. Я довго й розсіяно витирався рушником — аж нарешті спіймав себе на думці, що просто відтягую те, що має статися. Ні, так не піде, друже. Ну ж бо, вдягайся й поклади край цьому лайну.

Вона зустріла мене безтурботним і навіть якимось добрим поглядом. Гриб. Це слово ніяк не вдавалося приліпити до Віри, яка сиділа за кухонним столом. Вона просто дивилася. Не злякано, не з докором, не відчужено. Її погляд видавався живим і цікавим. І так було тільки гірше.

Я підняв з підлоги пістолет, подумки вилаяв себе за втрату контролю. Не можна розкидатися зарядженою зброєю… Поставив на запобіжник. Поклав на стіл, за яким сиділа, примотана будівельною стрічкою, Віра. Сів навпроти. Усоте спробував уявити собі, як зроблю це, та навіть подумки не зміг довести розпочате до кінця. Не можна ж так! Так не можна! Копія чи ні, гриб чи не гриб — переді мною сиділа жінка! Людина! Моя дружина, яку я кохаю! Кохав… Не знаю, як це тепер формулювати… Клята смужка стрічки на її губах робила все ще жахливішим, надаючи Вірі вигляду безпомічної заручниці. Я простягнув руку й різко зірвав її. Віра поморщилася від болю й смішно насупилася… Геть як у ті моменти, коли в неї був настрій попридурюватися. Ні, краще не стало… Я вперся лобом у кришку столу. Прохолодна…

Зволікати нікуди. І ось, хлопче, що слід робити… Головне, швидко. Не даючи собі часу обдумувати власну ідею, стрімко йду в нашу спальню, хапаю Вірину подушку й ривком здираю з неї наволочку. Уже дорогою в кухню промайнула думка, що слід було брати свою, бо ця пахне Вірою… Та байдуже, я не збираюся її обнюхувати! Підходжу до неї. Майже підбігаю.

Щосили намагаюся не дивитися в очі, але вона наче спеціально ловить мій погляд. Гриб. Ти гриб. Лялька. Імітація. І я одним рухом накидаю на неї наволочку. Ось і все. Немає тут ніякої Віри. Беру зі столу пістолет. Він важкий і холодний. Чомусь тепер я звертаю на це увагу. Уперше в житті зринає думка, що зброя огидна за своєю суттю, і я поспіхом заштовхую ту думку якнайглибше. Потім. Подумаю про все потім. Зараз потрібно лише одне — підняти руку й натиснути спуск. Рука, запобіжник, спусковий гачок. У тебе вже майже вийшло.

Приставив ствол точно до її тім’я, щоб куля пішла в підлогу. Отак. Ні рикошетів, ні розбризканої крові. Хруснув запобіжник. Я плавно й рівномірно став натискати на спуск, подумки вимовляючи «двадцять п’ять». Як учили. Плавно й розмірено. На «ять» усьому настане край.

— Як там Ельза?

Пістолет з гуркотом полетів на підлогу. Я відкинув його навіть раніше, ніж усвідомив, що саме вона сказала.