Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Скидалося на те, що мій капітан був надзвичайно радий [цій спромозі побачити цісаря], і не про що иньше він і говорити не хтів, яко тілько о тім — власне, лише тоді, коли він, являючи свою поблажливість, взагалі звертався до мене, — яким таким хитрим робом він, скоро йно його представлять сьому вельми зацному пану, збирається запопасти ласки у цісаря. Я… попередив його, більше, зізнаюсь, рухомий бажанєм зберегти власну шкуру, яку мині аж ніяк не хотілось втрачати, аніж бажанєм зберегти його, що ми, з того, що мині було відомо, досі були лише бранцями, а не посланцями короля, і з огляду на се я був би вповні задоволений тим, якби потрапив вийти опісля тієї розмови, досі маючи голову на плечах і черево, вільне од стріл, не завдаючи собі зайвого клопоту тим, щоб зажити якоїсь ласки у цісаря альбо ж укладанєм якихось торговельних угод. Мій капітан замість одвіту одбувся лише звичайною для нього порцією дурнуватих образ…

Коли нас завели в хижу сього Поухатана, мої страхи лише підсилилися, бо, присягаю, ся істота мала найлихіший і найогидніший вигляд, який мині коли-небудь доводилося бачити і який, сподіваюсь, нігди більше не побачу. На вид йому було шістьдесят чи коло того; його коричнева цера зсохла та поморщилася, немов шкірка яблука, що залишалося довгий час на сонці, а позирк його був подібний до смаку того ж таки яблука. У сім лиці я не потрапив уздріти жадних ознак зичливости до нас… Його очі привертали мою увагу більш, ніж будь-що иньше в його зовнішності, адже, невважаючи на певну, неначе зблиск кременя, жорстокість, яку можна було помітити в них, найпаче вони виділялись, принаймні так мині видавалося, тією гротесковою хіттю, яку можна подибати в очах марнотратців і ветхих віком розбещених осіб. У мойого капітана, я міг би сказати, вже можна було спостерігати зачаток таких очей, і мині приємно думати, що коли йому стане років під шістьдесят, він вповні буде схожий на Поухатана.

До того ж оточення цісаря лише потвердило мої судження: опріч охоронців, довкруги ліниво тинялася значна кількість вдягнених, мов Леді Єва, дикунок-служебок, що мали лише невеликий клаптик звіриної шкіри довкола тієї частини тіла, яку нам наша Прародителька заповідала приховувати під листєм. Одна з них принесла свому повелителю тютюн; друга нахилилася до нього, аби жариною запалити йому люльку; иньша змащувала його спину ведмедячим лоєм, чи ж якимось иньшим, схожим, смердючим варивом… і всіх їх він по черзі винагороджував щипками альбо ж подібного роду сумнівними милощами і натяками, які, з огляду на його доволі похилий вік, могли бути для нього, либонь, лише солодкими споминками. Усе теє послугачки терпіли, не виказуючи жадного незадоволення… можна сказати, що вони навіть домагалися сих знаків уваги сього старезного сатира і сповняли свої обов'язки з усією можебною любострасністю, немов намагаючись спонукати свойого короля на тії подвиги, які б радше личили чоловіку мойого віку, а не такому струхлявілому збуйвіку, як він… Мій капітан стежив за сими дівами з непідробною цікавістю, і по його очах було видко, що він приділяє їм значно більше уваги, аніж то було б йому потрібно, щоби просто зобразити ту сцену у своїй хваленій «Історії». Що ж до мене, то я був вкрай заклопотаний тим, щоби утримати, не проливши, тую воду, яка була в мині, аби занадто перейматися тими чарами, котрими сі дикунські повії винагороджували свойого цісаря, не кажучи вже про ту спорзну поведенцію, з якою він на них одповідав…

…Маю сказати, що сей Поухатан сидів на якомусь узвиші, яке скидалось на ліжко, а на долівці перед ним сиділа справді дивовижної вроди дівчина-дикунка років шістьнадцяти, яку, з огляду на багатство її вбрання та судячи з того, яку повагу виказували їй иньші дикуни, я взяв за королицю. Під час учти, яка розпочалася опісля того, як нас завели до помешкання, ся молодая леді майже не зводила з нас очей, і хоча, на відміну од мойого капітана, я належу до тих чоловіків, які не дуже схильні тішити себе марними надіями стосовно своєї привабливости для прекрасної статі, але все ж таки скажу, що вираз, який крився в її очах, казав більше, ніж те, що можна було б назвати природньою цікавістю, яку можна було б очікувати у дівчини, яка вперше вздріла білих чоловіків. Поухатан, я так мислю, постеріг усе те, позаяк лице його, в міру того як просувалася наша трапеза, ставало дедалі похмурішим. З сієї причини я ретельно уникав її пильного погляду, аби не викликати зайвих підозр і далі сим погіршити наше становисько. Мій капітан, одначе, зі свойого боку… на тії її палкі позирки одповідав своїми, котрі були настільки промовистими, що на місці цісаря я б негайно скарав його на горло. Моє бідолашне серце тремтіло з перепуду од думки про те, яка небезпека нависла над моєю головою…

[Далі йде опис бенкету, який подали цим двом бранцям. За розмахом він був воістину ґартантюанський, але автору не вдається проковтнути бодай шматочок їжі. Сміт же, навпаки, лигає ті потрави, немов свиня на різниці]

Мій капітан… наважився виступити з невеличкою промовою, суть якої зводилась до того (бо ж я також дещо розумію сю поганську тарабарщину), що він приніс із собою надзвичайний ралець для цісаря, але його, на жаль, забрав один із цісарських ватагів (отой самий горезвісний Опеканкануг, який спричинився до смерти наших товаришів). Поухатан зажадав негайно привести Опеканкануга та наказав йому показати той дарунок, якщо той у нього є. І хоча йому вельми не хотілося розставатися з ним, Опеканкануг все ж таки видобув той грішний компас, про який уже згадувалося ранійше, та оддав його Вождю, і той негайно звелів дати висіканки ватагу за те, що він перехопив дарунок, призначений цісарю. Се було великою несправедливістю, адже Опеканкануг і гадки не мав, що сей компас призначався Поухатану, власне, як не знав про теє і мій капітан в ту хвилю, коли давав той механізм Опеканканугу, аби порятувати своє житє. Невважаючи на се, дикуна вивели з кімнати, щоб одшмагати, і в тому нічого доброго я для нас не вбачав…

Потім капітан, на мій превеликий подив, почав тлумачити Поухатану секрет сього компаса, спрямовуючи лінзи до огнища таким робом, щоби підсвітити ті сороміцькі сцени всередені нього. Я був переконаний, що тут нам і рішенець, і