Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Так, я і не знаю, це просто біологія і...  

– Це був ти, – сказав я, – весь цей час, це був ти. І за що ж ти з ними так обійшовся? 

– З ким?! Я нічого не робив! 

– З ким? З Настьою і Мішою, з двома міліцейськими, з тим хлопчиком, якого ти отруїв. Навіть Гургена вбив. Ти ж з ним заодно був, чи не так? Тварюка тебе слухається.  

Я налетів на нього й спробував вдарити, як він заламав мені руку й вчепився своєю холодною рукою мені в шию. Навіть не підозрював, що людина, яка не може понести коробки володіє такою силою! 

– Сильний, сильний, – він засміявся, – питань нема. Ми з тобою гарно відіграли спектакль. Свої ролі. Ти і я. До речі, гарно ти мене підловив, але чи справді все саме так, як ти бачиш? Навіть власні очі можуть брехати.  Думаєш, цього досить? 

– Жалкую, що не зробив цього раніше!  

– Жалкувати не треба, – казав він спокійно, – все ще не закінчилося. Все навпаки тільки починається. 

– І що ж тепер, ти мене вб’єш, як і інших? 

– Ні, ні, що ти? Тобто звісно, коли прийде твій час я заберу й твою душу, можеш навіть не сумніватися в цьому, але спочатку, є ще декілька людей, якими потрібно зайнятися. Думаю, тобі буде не приємно бачити, що декому доведеться померти в тебе на очах, – він знизив плечима. – Але що поробиш, таке життя й воно скажу тобі чесно дуже не справедливе. Тому ти будеш останній. Чому останній? Просто. Просто я так захотів. А хоча ні, – Женя трусонув головою. – Не правильно кажу, прошу мене пробачити. Я їх почну вбивати зараз, а тобі, показувати те, що вони бачили коли помирали, що відчували...  Так навіть краще. 

Він голосно засміявся. 

– Чого ржеш, гнида? – прохрипів я. 

– Ну, як чого? Перший хто дізнався й останній хто помре. Мені смішно, а тобі хіба ні? 

Женя жбурнув мене на декілька метрів від себе й сказав зникаючи прямо в повітрі: 

– А тепер час завершувати нашу фантастичну пригоду. Було весело, і ми ще побачимось, тому, не прощаємось! 

Він зник. Просто розтворився у повітрі. Здавалося, що з кожної його клітини тіла виривався на зовні сірий дим, в якому він і розчинився. 

Відкашлявшись, я забіг назад до Аліни, щоб попередити її, але всередині було пусто. Лише не застелене тепле ліжко на якому лежала записка написана від руки: 

Ти думав що я її залишу в тебе під носом? Серйозно? Вона одна з потрібних мені. Вона буде першою. Наступною буде...  Ще не вирішив. Не вирішив, хто буде першою, вона чи інша. Може ще третю з собою захвачу. Заради видовища. А то якось не правильно виходить. Бог же любить трійцю, так? А дівчат тільки двоє. Цікаво ж хто наступна мучениця? Думаю що так, заберу трьох. Тому, я вирішила написати тобі загадку. Відгадаєш вчасно – можливо вспієш спробувати її врятувати(це навряд). Тому, ось моя загадка: 

Вона завжди поруч, сильна й розумна 

Коли йде біда – допоможе вона 

Любима й красива, шановна й кмітлива 

Вона буде поряд, дитя 

І щоби не трапилось, щоби не сталось 

Завжди дасть пораду вона 

Щире серце і добра душа 

Оберігатиме тебе щодня 

А, ну й для повноти картини я ще написав загадку про твою подругу. Вона звичайно тобі нічим не допоможе, бо її вже немає біля тебе, якщо ти взагалі читаєш цей лист, але можливо ти оціниш мій талант. Тому ось: 

Волосся її – просто очі чарують 

Й колюча вона, як зелений каштан 

Відкривши тобі свою душу заплакану 

Стала вона не одна 

Весела бешкетниця, для когось – дивачка 

Тобі серце руками відкрила своє 

Лише доторкнувшись каштана рукою 

Ти дізнався, що це таке 

Я знаю хто це. Це Олена Володимирівна. Моя сестра. Вкинувши папірець до карману й ухвативши щоденник Гургена, я полетів, немов ошпарений до її будиночку. Я дуже боявся що я не вспію. Серце калатало, а в очах темніло. Поки я біг, мені здавалося, що мене наче щось випихає з цієї реальності назад у свою. Голова сильно гуділа і часом здавалося що вона в мене лусне. Я минав то потріпані часом будиночки, то нормальні. Прибігши до будиночка, я почув крик Олени. Щось впало на підлогу. Я влетів у прочинені двері й побачив, як Олена лежала на ліжку, а її намагався зарізати Женя. Олена глянула на мене переляканим поглядом і я не роздумуючи побіг на Євгена. Я повалив його на підлогу й ми почали боротися. Пачка сигарет з запальничкою всередині випала на підлогу. Ніж його світився яскравим зеленим вогнем, але від нього віяло холодом, а не теплом.  

– Швидко ти! – крикнув Женя й відкинув мене від себе. 

– Олена, біжи! 

Ухвативши свій ніж, він різонув мене по руці. Я в свою чергу відскочив. Олена лежала досі на ліжку й не могла поворухнутись. Він зиркнув на мене своїми червоними очима, а потім лизнув ніж, на якому було трохи моєї крові. Після цього він відразу змінився в лиці. Його огорнув подив.