Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Я хихикнув, а потім сказав: 

– Я також пам’ятаю нашу першу зустріч, – зауважив я. – Веселу усміхнену дівчинку, яка мені, як здавалося була бешкетницею. Буду чесний, тому не ображайся, в першу нашу зустріч я подумав що ти не сповна розуму, але з часом я зрозумів, що був не правий. Ти лише маленька мила дівчинка. Я був радий проводити з тобою час, розмовляти й просто гуляти. Мені подобається твій дзвінкий сміх і тепла усмішка. Не знаю, як там буде далі, але знай, я тебе також кохаю всім серцем. 

Аліна почала плакати, а я підійшов до неї, взяв її одною рукою за талію, а другою відкинув з її лиця волосся й ніжно поцілував у губи. Я хотів відійти від неї, але вона поцілувала мене у відповідь і нікуди не пускала. 

– Не йди. Залишся сьогодні зі мною, – сказала вона. 

Ґудзики на моїй та її сорочках розстібувалися швидко та вміло. І от, її юбка валяється на підлозі разом з нашими сорочками та взуттям. Я був з нею дуже обережний. Догадувався, що я в неї перший, і як виявилося був правий. Ми лежали один біля одного на ліжку й важко дихали. Я не хотів від неї відходити ані на крок. Міцно прижавши її до себе спиною я поцілував її у шию, після того, як ми завершили й обійнявши ми поснули.  
Поспав я недовго, лише годину десь. Аліна досі спала. Вкривши її одіялом, я вдягнувся й перед тим, як виходити надвір взяв одну з квіток. Хотілося курити. Я всівся в неї на одній з сходинок й закурив час від часу нюхаючи пахучу квітку. Лілія долини. Яка ж вона схожа на конвалію...  Зараз була тільки десята година вечора. Рано ж ми позасинали. Навіть не віриться що зміна скоро закінчиться...  Стільки всього трапилося за такий час, а я так і не зміг знайти істинного вбивцю. Це фіаско. Катастрофа. Можна назвати це різними словами, але вони навіть на половину б не описували мій провал. Але хоча чому провал? В мене ще є час. Його дуже мало, але він є. Потрібно буде прочитати щоденник Гургена, коли прийду до себе. Там точно є щось, що мені потрібно. Він то лежить на столі у Аліни, але зараз не до цього. Потрібно розгрузити мозок. Щось, що вкаже мені на маніяка. Якщо я дізнаюсь хто це, то клянусь, я його вб’ю. Буду його різати, як свиню. Мені ніщо в житті так не принесе задоволення, як тепла кров мудака, що тільки те й робить, що забирає життя ні в чому не винних людей. Якщо я раніше й задавав собі питання, чи зможу я вбити людину й жити з цим все своє життя, то я вагався, не знав точно, але тепер...  Тепер я знаю, що зможу. І рука моя не здригнеться і око не сіпнеться. Тому що це істота, яка не має права бути серед людей, особливо живих. А тим часом, поки я думав, дорогою йшов Женя й посміхнувшись підійшов до мене: 

– Привіт, піонере, як ти там? 

Я подивився на нього. Щось в ньому було дивне. І знову цей стійкий запах бузку. Його щось стало занадто багато, останнім часом. 

– А ти як думаєш? В мене друга вбили...  

Він промовчав, а потім сказав: 

– Кого? Отого малого? Ви з ним друзі були? 

Я кивнув. 

– Та забий на нього, яка взагалі різниця чи живий він чи мертвий? Нікому діла все одно немає! – він підійшов до мене й нахилився впритул. Я почав сильно чхати. Потім він відійшов туди, де й стояв хвилину тому. 

В мені почала закипати злість. Але я відповідав спокійно. 

– Як ти таке взагалі можеш казати? Його вбили! Вбили! Зарізали у ліжку! 

– Ти правий, – сказав він піднімаючи догори руки. – Його й справді шкода. 

В мене тільки що з’явилася одна думка...  Можливо це буде виглядати з мого боку дивним і цього робити взагалі не треба. Ні, не буду. А хоча...  

– О, то ти тепер тут такий не байдужий став до всіх, так? В лісі кинув мене одного, а сам обісраний куди побіг, га? Труси прати? 

Він аж отетерів. 

– Я взагалі-то хлопця шукав, і...  

– «Я взагалі-то хлопця шукав» – перекривив його я. – І що там, знайшов? Де він був? Лежав під ліжком разом з тобою, коли тварюка ревіла у лісі? 

– ЩО?! 

– Що, що? Пельку стули свою і біжи звідціля, як побіг у лісі, бо відчуваю що ще трохи, і ти зараз заплачеш! Коли я валявся в чотирьох стінах, у тій палаті, мене навіщували всі, окрім тебе! Соромно було в очі дивитися? А? Кажи, як є!  

– Та пішов ти! – закричав він. – Думаєш ти такий крутий тут? Думаєш всесильний? Пішов ти! Я тебе також навіщував! 

Від нього віяло злістю. Я навіть відчув всім тілом його чисту ненависть. 

– Ні, – відказав я, – були якраз то всі, окрім тебе. 

Він кричав на мене, лаявся, а я все пропускав повз вуха. Потім я взяв квіточку й заплющивши очі підніс її до свого носа й вдихнув. 

– Що це ти робиш?! – закричав він. – Слухай мене...  

– Як це що роблю? – зі здивуванням відповів я. – Конвалію нюхаю. 

– Яка ще конвалія?! – він став багряним, здавалося що якщо проштрикнути його голкою, то він взірветься. – Це лілія долини ідіот! Вони геть різні! Як цього можна не знати, ти що дурень? 

Я повільно розплющив очі.  

– Ти ж казав що ти взагалі не розбираєшся у квітах. 

Він почав затинатися, а я в той час встав і пішов повільно його в сторону, перед цим жбурнувши квітку на дорогу.