Читати книгу - "Шлюбний договір"

не можу заснути. Із сусідньої камери двічі лунає крик Барбари, потім усе стихло. Я знову оглядаю камеру, очі ніяк не можуть звикнути до яскравого світла. Страшенно хочеться пити. Кажу собі, що в найгіршому разі буду пити з унітазу. Скільки мене тут триматимуть? П’ять днів, шість? А що потім? Краще не думати.

70

Не знаю, скільки минає часу, напевно день, перш ніж двері відчиняються. Я відчуваю, як гаряче повітря з камери тікає в коридор. Роба промокла від поту. Піднімаюся з ліжка і виходжу з камери. Від прохолодного повітря паморочиться в голові.

Двері сусідньої камери теж відчинені. Звідти з’являється Барбара, закриваючи руками відвиклі від світла очі. Я відчуваю провину за те, що вибрав для неї темну камеру. Кладу долоню їй на плече, і вона відповідає, тихенько стогнучи. Нам не сказали, що робити далі, але попереду нас знак виходу. Я веду Барбару коридором, знову почуваючись, як піддослідний щур у лабіринті, а те, що я сам вибираю, куди йти, – лише ілюзія.

– Куди ми йдемо? – шепоче Барбара.

– Ви тут уперше?

– Так.

– Кожні двері ведуть до наступних. Просто будемо йти вперед. Захочуть зупинити – зупинять. Можете рахувати, так хоча б буде ясно, як довго ми йдемо.

– Раз Міссісіпі, – починає вона, – два Міссісіпі, три…

Тільки-но ми доходимо до кінця чергового коридора, двері очікувано відчиняються, потім зачинються. Датчики у них скрізь, чи що? Чи хтось спостерігає за нами в камеру і відчиняє двері саме тоді, коли потрібно?

Барбара дораховує до тисячі чотирнадцяти Міссісіпі, коли ми підходимо до подвійних скляних дверей. На обох половинках висить по пластмасовій табличці із написом «Громадський захисник». Над головами у нас лунає голос: – Барбаро, тепер вибираєте ви. Хочете, щоб вас захищав Девід Рентон чи Елізабет Вотсон?

Я ледь знаю свою подругу у нещасті, але чомусь не сумніваюся, кого вона вибере.

– Девід Рентон, – вимовляє вона впевнено.

Обидві половинки дверей відчиняються. За ними – стіл, біля якого стоять двоє. Барбара йде наліво, до чоловіка, а я направо – до жінки.

Елізабет Вотсон – висока, худа, бліда – схожа на манекен у темно-синьому костюмі. Якийсь час вона стоїть нерухомо й оцінююче дивиться на мене. Мій одяг і взуття просочилися по5том – напевно, у мене не надто приємний вигляд. У кімнаті щосили працює кондиціонер, я починаю тремтіти від холоду.

Елізабет підводить мене до стільця навпроти столу і перед тим як сісти у своє крісло, відчиняє вікно, впускаючи в кімнату жарке повітря пустелі.

– Тут жахливо холодно, – каже вона. – Я виросла в Таллахассі. У нас удома завжди було не менше двадцяти градусів. Терпіти не можу кондиціонери.

Її щирість мене дивує. Вона – перша людина у Фернлі, котра бодай щось розповіла про себе.

Я розумію, що насправді це не її кабінет. Тут немає ані фотографій, ані особистих речей. Її жакет злегка пом’ятий справа – напевно, вона носить портфель під пахвою. На лівому рукаві пляма. Шкіряна сумка напхана документами. Таке враження, що Елізабет викликали сюди несподівано.

Вона ставить на стіл три склянки із різними напоями: дієтичною колою, ісландською мінеральною водою зі смаком малини та холодним чаєм.

– Вибирайте, – пропонує вона з посмішкою.

Напевно, похапцем схопила три різні пляшки у своєму кабінеті в якій-небудь престижній юридичній фірмі. На відміну від Деклана та Даяни, Елізабет Вотсон швидше за все сама в «Договорі». Можливо, вона чимось завинила, і тепер їй доводиться час від часу прилітати сюди і представляти інтереси «друзів».

Я беру воду, вона – холодний чай.

– Отже, – говорить Елізабет, відкидаючись на спинку крісла. – Перша ходка?

– Так.

– Уперше – найгірше.

Вона відкриває теку, що лежить на столі. Поки я жадібно п’ю воду, Елізабет читає документи.

– Звинувачення на вашу адресу ще не висунули. Дивно. Спочатку з вами хочуть поговорити.

– У мене є вибір?

Елізабет дивиться з вікна на пустельний пейзаж, що переливається в спекотному повітрі.

– Взагалі-то ні. Їсти хочете?

– Умираю з голоду.

Вона витягує з сумки половинку сандвіча, загорнутого в блакитний вощений папір, і підсовує мені.

– Індичка з сиром.

– Дякую.

Я з’їдаю сандвіч у чотири укуси.

– Хочете зателефонувати дружині?

– А можна? – Пропозиція здається занадто щедрою, щоб бути правдою.

– Так, можете, з мого телефону. – Вона штовхає мені через стіл мобільник і говорить тихенько: – Ми завжди реєструємо свої телефони, приїжджаючи до Фернлі.

Вона робить акцент на слові «реєструємо», і я розумію, що це, швидше за все, означає, що телефони прослуховуються. Вона, схоже, і справді на моєму боці. Або це просто ще один тест? Можливо, вона грає роль доброго поліцейського.

Беру телефон. Мені відчайдушно хочеться поговорити з Еліс, але що я їй скажу?

Еліс відповідає відразу ж. Голос у неї переляканий.

– Алло?

– Це я, мила.

– Боже, Джейку. Як ти?

– Мене тут підстригли, в іншому все нормально.

– Що значить «підстригли»? Коли тебе відпустять додому?

– Поголили налисо. Коли відпустять, на жаль, не знаю.

– Де ти зараз? – запитує вона, не звертаючи уваги на слова «поголили налисо».

– З адвокатом. Мені поки не висунули звинувачення. Хочуть спочатку поговорити.

Я дивлюся на Елізабет, яка заглибилася в читання справи.

– Як Вадим? – тихенько питаю я.

– Багато працює, – каже Еліс. – Ще документи знайшов.

Елізабет дивиться на мене і постукує по своєму наручному годиннику.

– Мені треба йти, – кажу я.

– Почекай, – просить Еліс. По голосу чути, що вона плаче. – Що б ти не зробив, не обмовляй себе.

– Не буду, – обіцяю я. – Еліс, я тебе кохаю.

Я чую, що дверна ручка повертається, швидко вимикаю виклик і передаю телефон по столу назад Елізабет. Двері відчиняються. На порозі стоїть Гордон – хлопець, що допитував мене під час мого першого відвідування Фернлі. На ньому чорний костюм, у руці портфель. Поруч стоїть охоронець – вищий і більш плечистий за того, що був минулого разу. На товстій шиї охоронця татуювання зі змією.

– Пора, – вимовляє Гордон.

Елізабет підводиться, обходить стіл і встає між мною і Гордоном. Вона подобається мені все більше.

– Як довго триватиме допит? – питає вона.

– Залежить від декількох факторів, – каже Гордон.

– Я би хотіла бути присутньою.