Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

що коштувала, як старий Суботин «опель». Він знову затягнувся улюбленим тютюном, насолоджуючись нотками фруктів і чорного хліба. Павлові Борисовичу подобалося купувати тютюн у красивих бляшаних пуделках, вони нагадували йому щось щасливе і безтурботне. Мабуть, оті льодяники, що привіз був колись із відрядження батько. Те пуделко теж було яскраве і бляшане, й точнісінько так само приховувало всередині дещо дивовижне і приємне…

У двері постукали, й показалося лялькове личко секретарки Міли:

— Захарій Михайлович. Як ви і просили.

Науменко тупцяв у приймальній зіжмаканою тінню й нервово м’яв у лопатоподібних лаписьках сизу вушанку від однострою.

— Нехай проходить.

Зсутулений, ніби так його могли не помітити, Науменко переступив поріг. Двері за його спиною негайно зачинилися, й він шумно видихнув. Запітніли ще досі холодні з морозу окуляри.

Тупогуб задумливо вертів у руках тютюнове пуделко, роздивляючись зображений на ньому тропічний пляж у промінні західного сонця.

Зараз вони заклеюють половину упаковки всіма оцими ідіотськими попередженнями про рак та імпотенцію. І щоразу Тупогуб примушує секретарку здирати наклейку й очищати коробочку від щонайменших слідів клею. І лише тоді вперше відкриває новий тютюн.

— Доброго дня, — нерішуче сказав Науменко, нервово протираючи окуляри.

— Бачилися, — відповів селищний голова і стукнув пуделком по столу.

Захар гарячково лигнув, розпливчастий силует Павла Борисовича видавався йому величезним, хоча, насправді Науменко був і вищий за грізного мера, і значно кремезніший. Мабуть, оцю перевагу начальник пожежної станції вважав геть недоречною, тому що згорбився ще сильніше і весь ніби обм’як.

— Я той-во… Сам не знаю, що на мене найшло… — забурмотів він.

— Перестань, Захарію, — великодушно відмахнувся мер. — Чудово виступив. Людям хоча б є про що поговорити.

— С-справді? — пробелькотів Захарій.

— Я не через це покликав. Іди сюди.

Захар нервово відкашлявся й надів окуляри. Те, що він побачив наступної секунди, не можна назвати інакше, ніж «привиділося».

Науменко коротко скрикнув, його пальці, що не встигли відпустити оправу, хаотично смикнулися, й окуляри, наче самі, зіскочили з обличчя. Він намагався їх спіймати, але натомість відкинув іще далі. Окуляри загриміли по паркету, Науменко кинувся за ними, впав рачки, а «наздогнавши», негайно надів і знову подивився на мера, так і стоячи накарячках.

— Ти пив чи що? — запитав голова, суворо звівши брову.

Обличчя Павла Борисовича було цілком звичне, хіба що трохи здивоване. Та секунду тому Захар, так само чітко, як оце зараз, бачив, що замість обличчя в мера — кишма кишить могильна хробачня, а єдині риси, які можна було вирізнити під цією живою машкарою, — це провали очниць.

— Тверезий як скло, — палко запевнив Науменко, а сам подумав: «Іде! Щось лихе до нас іде!»

І підвівся, струшуючи коліна.

— Шапку підніми, — сказав мер.

Щось буркочучи, той підняв шапку й зіжмакав у руці.

— На ось, — Тупогуб витягнув із кишені зв’язку автомобільних ключів. — На подвір’ї, заправлена, все як слід. Уночі розчистиш площу. Тільки не всю — ту половину, де сцена, і годі. А завтра ми урочисто передамо тобі ротор, і ти, на очах здивованої публіки, дочистиш решту. Поняв? Ну і далі там — спочатку головні вулиці, потім потроху до інших доберешся. Щоб у капцях можна було по селищу ходити! Просік?

— А коли пригнали?

— І в тебе не спитали, ти про це? — Тупогуб реготнув. — Годину тому. Та там усе супер. Це, Захаре, з аеродрому! Можна вважати, нова. Найкращі уми думали, як її списати, щоб тебе порадувати. Давай — танцюй на радощах і шуруй. Справ повно.

Тупогуб знову взявся за люльку, але та вже загасла. Захар і далі м’яцькав шапку і не ішов.

— Забув щось? — роздратовано запитав Тупогуб.

— Я, той-во… Думав, як уже й ротор купили… — він потрусив ключами. — То, може, і пожарку хоч якусь тоді… У перспективі… А то ж пожарна часть єсть, а…

— Що «а-а-а»! Ти мені тут не акай! Хто двигун від «ЗІЛа» продав?

Захар винувато опустив очі.

— Так він же все одно вже той-во…

— От і не скигли! Головне, щоб вигляд був ідеальний. Чистенько, змащено, поняв? Щоб як нова! Відчинили ворота — ось, будь ласка! Тільки не зі скрипом єлі-єлі відчинили, а там брудний «ЗІЛ» з облупленою фарбою і павутиння на бампері. Ти, кстаті, закінчив його фарбувати?

— Іще на прошлому тижні.

— Усе в порядку там? Полосочки, «сто один» — усе, як годиться?

— Ну так… Як нова… — Захар кахикнув. — Внєшні…

— Ну а внутрішньо поки ніхто й не просить! Нам із тобою тиждень треба протриматись, ясно? Тиждень, і щоб тут, на хрін, Копенгаген був! Щоб вони приїхали і розплакалися тут усі від розчулення! А то так і буде — не селище, а дірка в сраці. Все, іди давай!

Захар зіжмакав шапку до розмірів тенісного м’яча.

— Так а якщо реальна пожежа…

— Ну так а ти мені тут нахріна? Іди по хатах, перевіряй, навчай! Що завгодно роби! Можеш хоч заборонити печі топити — мені пофіг!

У кабінет зазирнув дільничний.

— Можна?

— Давай, заходь! — скомандував Тупогуб. — Захарій, — вільний!

Науменко потупцяв на місці, невпевнено озирнувся на дільничного, але так і не пішов.

— Так я ж не про печі, Пал-Борисоч… — простогнав він. — Із катакомб метан піднімається. Полюбе в погребах накоплюється, тут же копни трохи глибше — провалишся до собачої матері…

— Оп’ять виступаєш, чи шо? — весело запитав Субота. — Геєна вогненна?

— Так же ж правда — одної іскри хватить! — Захар жалісно дивився то на одного, то на другого. — Може, вже й у хати просочується… Це ж як на пороховій діжці! Подумать страшно…

— А ти й не думай, раз тобі страшно! — перебив мер. — Буде фінансування — я тобі не те що пожарку, я тобі нову пожежну частину одгрохаю! Січеш? Ну, давай уже, шуруй. Берися за прямі обов’язки. Недовго лишилося.

— Так цей-во… — промимрив Захар. — Влітку теж недовго лишалося… А як метан накопичиться, там же одної іскри…

Тупогуб зблиснув на нього очима. Науменко замовк на півслові, розвернувся на п’ятках і покірно вийшов за двері.

— Як банний лист… — пробурчав Тупогуб. — Що там у тебе?

Субота без запрошення вмостився навпроти мера.

— Поїхав! — урочисто проголосив він. — Лічно прослідив.

— Нарешті… — Павло Борисович повторно розкурив люльку, і над його головою повисла густа сиза хмара. — На завтра забезпеч явку на десяту, поняв? Треба вже повністю народ заспокоїти.

— Зженемо всіх! — завзято пообіцяв поліцейський.

— Усе селище встиг настрашити, консультант задрипаний…

— Та вопше! — підтакнув Субота. — Він, знаєте, шо казав? Шо знайшов, тіпа, барлогу убивці.

Тупогуб насторожився:

— Ти не розказував.

— Так було б шо розказувать! По факту ніякого чорта він не знайшов. Запах, каже, в катакомбах странний, — це, тіпа, вбивця від собак побризкав. Ото й уся находка.

— Де конкретно в катакомбах? — байдужо запитав мер, милуючись картинкою на тютюновому пуделку.

— Прямо під заводом. Там, де труби, Брисоч…

— Ясно, — кивнув у відповідь Тупогуб. — А про ту руку? Говорив він щось путнє?

— Нє-о. Оте ото, шо я вам казав, мол, странно пальці складені, і все.

— Даремно ти з ним не домовився. Вбивцю все одно треба знайти по-тихому…

— По-тихому — це вопше не