Читати книгу - "Жарт"

боявся не того, що побачив, а іншого: я чекав несмаку, змішання справжнього народного мистецтва із заяложеними штампами, набридливих промов дурнуватих ораторів, атож, чекав я найгіршого, від бучної пишноти до фальші, але не сподівався того, що від самого початку наклало свій карб на весь фестиваль, — його зворушливої й сумної вбогості; вона лежала на всьому: на тих жалюгідних поодиноких ятках, на нечисельній, але геть недоладній і метушливій публіці, на незлагоді поміж автомобільним рухом і анахронічним святом, на тих конях, що страшенно полохалися через кожну дрібницю, на тих гуркітливих гучномовцях, що з механічною інерцією ревли два пісенні куплети, перекриваючи (разом із гарчанням мотоциклетних двигунів) зусилля молодих вершників, які, напинаючи жили на шиї, вигукували свої вірші.

Допивши молоко, я викинув картонного кухлика, а процесія, похизувавшись досхочу на майдані, тим часом рушила в село, щоб і там іще повештатися кілька годин. Усе це давно було мені відоме: останнього року війни я й сам виконував роль пажа (у пишній жіночій сукні й із шаблею в руці), тримаючись верхи біля Ярослава, який був королем. Не хотів я піддаватися бентежним спогадам, проте (оскільки вбогість того видовища, здається, зворушила мене) не хотів і обертатися спиною до тієї вистави; отож попрямував помалу за тою процесією, що тепер захарастила все шосе; у центрі їхало троє: король і два пажі обабіч, з шаблюками і в жіночих сукнях. Трохи далі гарцювали інші вершники з королівського ескорту: так звані міністри. Решта поділилася на дві процесії, що їхали по обидва боки вулиці; їхні ролі були чітко визначені: були там прапороносці (держак хоругви стримів за халявою чобота, тож червоне полотнище тріпотіло при боці коня), були вістові (що перед кожним подвір’ям виголошували текст про вбогого короля, в якого вкрали тисячу псів із замку, де нічого не було) і, врешті, збирачі (їхня роль полягала у випрошуванні. «Для короля, матінко, для короля!» — підставляли вони кошики з верболозу).

4

Дякую тобі, Людвіку, тільки тиждень тебе знаю, а кохаю, як ніколи в житті нікого не кохала, кохаю тебе і вірю тобі, ні про що не думаю й вірю, бо хоч розум, почуття, душа і могли б ошукати мене, та тіло не хитрує, тіло чесніше за душу, а моє тіло знає, що ніколи ще не зазнавало того, що зазнало учора, тієї втіхи, шалу, ґвалтовності, насолоди, наруги, тіло моє ніколи і не мріяло про щось подібне, вчора наші сплетені тіла присягнулися в коханні, й наші голови тепер повинні тільки улягати тій клятві, лише тиждень знаю тебе, Людвіку, і дякую тобі.

Дякую й за те, що ти прийшов останньої миті, що порятував мене. День був чудовий від самого ранку, небо блакитне, і все в мені було наповнене блакиттю, все того дня так добре ладналося, ми пішли записувати, як «їзда» прохатиме батька віддати сина в королі, аж тут він підійшов до мене зненацька, для мене це був просто-таки удар, не сподівалась я, що він так швидко приїде із Братислави, та й не чекала такої жорстокості, уяви собі, Людвіку, він набрався нахабства приїхати з нею!

А я, немов дурепа, думала собі, що наша родина ще не зовсім зазнала краху, що ще лишилася змога відновити її, я, дурепа така, мало не пожертвувала тобою задля цієї родини, ох і дурна ж я, мало не здалася на його солоденький голос, коли він казав, що заїде сюди забрати мене, повертаючись із Братислави, що побалакає про все зі мною відверто, а замість цього заявляється сюди з нею, з цим дівчиськом, з цією двадцятидворічною шмаркачкою, на тринадцять років молодшою за мене, ох і принизливо це, втратити все лише тому, що ти раніше прийшла на світ, тут лікті собі кусатимеш від безсилля, тільки неможливо було показати це, тож я всміхнулася й чемно потиснула їй долоню, о Людвіку, добре, що ти дав мені силу.

Вона одійшла, і він сказав мені, що ми можемо відверто побалакати про все утрьох, так буде найчесніше, чесність, чесність, знаю я його чесність, уже два роки намагається він звести річ про розлучення, знає, що віч-на-віч нічого у нього не вийде, то розраховує на те, що я збентежуся перед цим дівчиськом, що перестану грати принизливу роль упертої дружини, що здамся, заридаю й капітулюю. Ненавиджу я його, він завдав мені такого підлого удару, та ще й під час того, як я роблю репортаж, коли мені потрібен спокій, бодай мою роботу міг би він поважати, бодай на крихту міг би мати до неї поваги, але це триває вже роками, весь час я на задньому плані, весь час поразки, весь час приниження, та цього разу я набралася духу, я почувала за собою тебе і твою любов, відчувала тебе на мені й у мені, і ті прегарні вершники довкола мене, що галасували і раділи, здавалося, кричать вони про те, що є на світі ти, що є життя, є майбутнє, і тоді в мені озвалася гордість, про яку я гадала, що вже втратила її, вона просто-таки затопила мене всю, я чемненько всміхнулася і сказала, що нема сенсу їхати з вами до Праги, моя присутність вам заважатиме, у мене службовий автомобіль, а щодо наших справ, які тобі так кортить залагодити, то це можна швидко влаштувати, можу представити тобі чоловіка, з яким я збираюся жити, звісно ж, ми всі разом усе це залагодимо.

Може, я утнула дурню, та якщо це справді так, то тим гірше, ця хвиля утішної гордості варта була того, він зненацька став такий чемний, вочевидь зрадів, та, певне, боявся, що я кажу це просто так, тож змусив мене повторити все, аж я назвала йому твоє ім’я і прізвище, Людвік Ян, Людвік Ян, а потім відверто сказала, не бійся, я даю слово, що ми розлучимося, не буду я заважати тобі, не бійся, я вже не хочу тебе, навіть якби ти хотів лишитися зі мною. На те він відказав, що ми, звісно, залишимося добрими друзями, а я всміхнулася і мовила, що не сумніваюся в цьому.

5

Коли я ще грав на кларнеті, за тієї давньої пори, як брав участь в оркестрі, ми сушили собі мізки, намагаючись зрозуміти, що ж означає ця «їзда Королів». Коли король Матяш після поразки у битві втікав із Чехії до Угорщини, він ховався від чеських переслідувачів разом зі своєю кіннотою в цьому закутку Моравії