Читати книгу - "Жарт"

із диригентом, пюпітрами для нот і партитурами! Майже симфонічний оркестр! Ох і занепад! Те, що вам підносять, пані журналістко, оці капели й ансамблі, це просто давнє романтичне музичне мислення з елементами народних мелодій! Достеменне народне мистецтво померло, люба пані, воно мертве.

Хотів було я випалити все це за однісіньку мить у мікрофон, та почав казати інше. «їзда Королів» була чудова. Сила народного мистецтва. Розмаїття барв. Цілком поділяю. Дякую всім учасникам. Ентузіазм постановників і шкільної молоді, яка цілковито…

Мені соромно було промовляти так, як їм ото хотілося, щоб я промовляв. Невже я такий боягуз? Чи такий уже слухняний? Чи, може, стомлений?

Скінчивши ту балаканину і здихавшись їх, я був страшенно задоволений. Хотів якнайшвидше дістатися додому. У дворі зібралася купа роззяв і всіляких помагачів, які метушилися зі стрічками і бантами в руках довкола коня. Я хотів бути під час того, як вбиратимуть Владимира. Увійшов у хату, але двері до вітальні, де все відбувалося, були замкнені на ключ. Я постукав і погукав. Зсередини відповіла Власта. Тобі нема чого тут робити, король вбирається. О боже, сказав я, чому не можна мені там бути? Бо це суперечить традиції, відказав Властин голос. Мені незрозуміло було, чому батькова присутність під час вбирання короля суперечить традиції, та я не хотів переконувати її. Мені подобалося, що вони захоплені моїм світом. Моїм убогим, осиротілим світом.

Отож я повернувся у двір, де прикрашали коня. То був тлустий конисько, що звик ходити в упряжі, його позичив нам кооператив. Терплячий і спокійний.

Потім я почув галас на вулиці, перед зачиненими ворітьми. Трохи згодом почали гукати і гатити у браму. Настала моя пора. Я був страшенно зворушений. Відімкнув браму і вийшов на вулицю. Вишикувавшись рядком, там стояла «їзда Королів». Коні прибрані стрічками і бантами. На них сидять верхи юнаки в яскравих національних строях. Як і двадцять років тому. Як і двадцять років тому, коли приїхали по мене. Коли приїхали просити батька, щоб віддав свого сина-короля.

На чолі процесії, перед самісінькою брамою, стояли два вершники, перебрані на дівчат, з шаблями в руках. Вони чекали Владимира, щоб супроводжувати його й оберігати до самого вечора. Один лицар виїхав наперед, осадив коня й виголосив:

Гей, гей! Слухайте всі!

Шановний батьку, вклоняємося до землі,

щоб ви віддали вашого сина у королі!

Він обіцяв, що вони пильно оберігатимуть короля. Що проведуть його неушкодженим крізь ворожі сили. Що він не потрапить у руки ворога. Що готові боронити його зброєю. Гей, гей.

Я обернув голову: у відчиненій навстіж брамі вимальовувався в сутінках силует вершника, що сидів на прикрашеному стрічками коні, — у національному жіночому вбранні з пишними рукавами, обличчя затулене барвистими стрічками. Король. Владимир. Я раптом забув про втому і досаду, мені стало добре. Старий король посилає у світ молодого. Я підійшов до нього. Зупинився біля коня і став навшпиньки, намагаючись торкнутися вустами обличчя за стрічками. «Нехай щастить, Владимире», — прошепотів я йому. Він не відповів. Не поворухнувся. А Власта сказала мені, усміхнувшись: «Він не має права відповідати тобі. Цілий день він не зможе ні слова мовити».

З

Менш ніж чверть години згаяв я, щоб дістатися до села (коли був хлопчаком, його відокремлювали від міста поля, тепер воно зіллялося з ним); пісня, яку я чув недавно в місті, тепер лунала з гучномовців, почеплених на фасадах і опорах лінії електропередачі (ото дурний я: піддався печалі, яку навіяв на мене той далекий п’яний голос, а насправді відтворював його технічний пристрій із кількох зачовганих платівок!); на в’їзді до села стояла тріумфальна арка з великим транспарантом, де вигадливою в’яззю було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО УСІХ»; тут людей уже стало більшати, були вони переважно у звичайному міському вбранні, хіба що троє чи четверо стариганів убралися по-тутешньому: у високих чоботях, білих лляних штанах і вишитих сорочках. Потім вулиця переросла в довгий сільський майдан: поміж шосе і рядом низьких будиночків лежав трав’янистий вигін, там росло кілька молодих дерев і стояли ятки (що їх поставили навмисне для цього свята), де продавалося пиво, лимонад, арахіс, шоколад, пряники, сардельки з гірчицею і вафлі; міський молочний бар теж поставив свою ятку: молоко, сир, масло, йогурт і сметана; хоча в жодній ятці не продавали горілки, майже всі, здається, були напідпитку; пхаючи одне одного, люди юрмилися біля яток або ловили витрішки; вряди-годи з юрми п’яним жестом зводилася рука і хтось починав співати, але щоразу невдало, пісня тонула в довколишньому гаморі, який перекрикували гучномовці. Долі (хоч свято допіру розпочалося) вже валялися картонні чашки з-під пива і перемащений гірчицею папір.

Ятка з молочними продуктами лякала людей своїм антиалкогольним спрямуванням; отож я майже без черги взяв чашку молока і рогалик, відійшов убік, щоб мене не пхали, і почав пити молоко дрібними ковтками. Тієї миті на протилежному краю вигону почувся галас: під’їхала «їзда Королів».

Чорні капелюшки з півнячими пір’їнами, широкі рукави білих сорочок із бганками, блакитні камізельки з червоними вовняними китицями, барвисті паперові стьожки, розвіваючись уздовж кінських тулубів, наповнили майдан; поміж гомоном юрби і звуками пісень із гучномовців вклинилися нові звуки: коняче іржання й вигуки вершників:

Гей, гей! Слухайте всі,

люди з гір і з долин.

Ось що сталося Зеленої неділі.

Король у нас бідний,

але чесний, тим паче що вкрали в нього

тисячу псів у замку,

де нічого не було…

Мій слух і зір вразило видовисько, де все перемішалося й суперечило одне одному: фольклор із гучномовців — фольклорній кінній виставі; барви убрань і конячої збруї — брунатним і сірим кольорам кепсько пошитої одежі глядачів; старанна безпосередність вершників — запопадливій заклопотаності людей із червоними опасками, що, гасаючи поміж кіньми і публікою, зі шкури вилазили, щоб підтримати це сум’яття бодай у сяких-таких межах пристойності; а це було діло непросте, причому не лише через недисциплінованість гуляк (яких, слава богу, було небагато), а й тому що вулицю не закрили для автомобільного руху; постававши на чолі й у хвості процесії, люди з червоними опасками махали автомобілям, щоб ті їхали повільніше, тож поміж кіньми захрясли легкові автівки, ваговози і моторолери, що страшенно гарчали, і все це лякало коней і нервувало вершників.

Як по правді, з такою затятістю ухиляючись від цього фольклорного свята (та й від будь-яких інших), я